Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Відколи Чолка розлучилася з Коркуцьонком, відтоді вона оцінила свою кімнатку у медичному пункті. Так, тут не було ні килимів, ні вишиванок, зате тепер вона не відсувалася на край ліжка і не обгорталася ковдрою, адже поруч не сопів ненависний Коркуцьонок. Тут не було телевізора, зате жебоніла в кутку радіоточка. І Мар’яна засинала під мелодії зарубіжної естради. Але що найголовніше, вона не мусила більше догоджати Коркуцьонку і намагатися виконувати його забаганки, аби він забув про рідну маму.

Проте у Мар’яни виникли деякі клопоти. Як п’яничку завжди тягне до пляшки, курця — до цигарок, а наркоман не уявляє свого життя без макової соломки, так і Мар’яна не могла позбутися сімейної залежності. Упродовж кількох місяців її, відколи пішла від ненависного, хоча й законного співмешканця, переслідували рефлекси одруженої жінки.

Насамперед, збудившись вранці зі сну, Мар’яна відчувала жах від того, що ось зараз почує сопіння гидотного Коркуцьонка. Але тут же пригадувала, що його тут нема, бо вона — у себе в медпункті і вільна від обов’язку вислуховувати нюшкування цього йолопа. І вона полегшено зітхала від усвідомлення, що їй не треба хутенько зриватися з місця, ніби то для того, щоб готувати сніданок, а насправді зі страху, що Коркуцьонок, збудившись, почне лізти до неї зі своїм слюнявим писком.

Сідаючи до столу, Мар’яна автоматично брала одразу три ложки. Тоді розуміла, що вже не мусить прислуговувати ні Коркуцьончисі, ні тим більше її синочку-недотепі. І починала чортихатися, що ніяк не відучиться від цього шкідливого навику.

А коли, пощеплювавши місцевих дітлахів, поперев’язувавши, посклеювавши та відремонтувавши жертв сільського господарства, Мар’яна вирушала додому, то, забувшись, мимоволі повертала до садиби Коркуцьонків. Тільки пригадувала (на велику свою радість), що їй — до медпункту, і втоми як не було!

Раніше Чолка навіть не здогадувалася, що є такою щасливою. А щоб збагнути це, потрібно було всього-на-всього побути в заміжжі за Коркуцьонком. І тепер раділа, мов дитина, що вільна від обов’язку фільтрувати воду, проти ночі варити борщ, аби він опинився у грубому животі Толика, прасувати чоловікові білизну, вмивати його тістоподібне тіло, чути його безпомічний тупіт і, найголовніше, спати з ним під однією ковдрою.

Їй так відрадно було повертатися туди, де не треба було опівночі панькатися з начинками для фарширування кабачків та баклажанів, турбуватися про сирники, налисники, млинці, вареники, пиріжки, десерти з варенням і згущеним молоком. Вона любила покласти на намащений маргарином хліб консервовану сардинку і, запиваючи чаєм із липового цвіту, читати книжку про патологію травлення.

Якби раніше хтось розповів Мар’яні, що в її країні є поселення, мешканці яких ночують, як ескімоси, і за піжаму їм править куфайка, вона би це сприйняла за жарт. Але тепер навіть не дивувалася цьому.

На периферії зима значно гостріша, ніж у місті. В цьому Мар’яна переконувалася на кожному кроці. Вранці, щойно розплющивши очі, вона бачила перед вікнами грізні й непорушні снігові замети, які не мали наміру відступити раніше, ніж тоді, коли за народними уявленнями, свисне ховрах. То ж воліла іти до ліжка в тому, в чому перебувала увесь день. Бо вранці, поки вийняла б тіло з нічної сорочки і запхала його до повсякденного одягу, то не переставала б дзвонити зубами, як голова сільради — своїми орденами. Адже з-під дверей так дуло вітром, що аж килимок піднімався над підлогою.

У цій місцевості холодильник був непотребом: рідини в каструлях, поставлених на підвіконня у сінях, перевтілювалися у желе, а сир, масло й сало нагадували каменюки.

Коли Мар’яна виходила на вулицю, то їй відразу змерзалися повіки й ніздрі, а від кожного її подиху, як від дихання Снігової королеви, комір і кінці хустини покривалися товстим шаром інею.

Фельдшерка, яка взагалі-то від народження була здоровою й загартованою і могла в місті всю зиму проходити з відкритою головою, у Великих Жиляках мусила визнати існування хустини. Переконалась, що навіть на шапку в цих краях надіятися не можна: цей головний убір не міг бути на сторожі її вух та чола. Одежа, яку їй видали на прощання в інтернаті (два платтячка, пальто і туфлі) не годилася для великожиляківського клімату. Вітрисько в сільській місцевості поводився вкрай нецеремонно. Так, бувало, іноді дмухне, що ґудзики Мар’янчиного пальта в мить розстібалися, як за командою.