Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Толику, але зараз так холодно, що ти не зможеш повернутися додому. Замерзнеш у дорозі! — пробувала залякати Коркуцьонка Ганна Антонівна.

Проте синочка годі було піддурити. Він твердо вирішив позбутися дружини. Але щоб його ноша не видавалася такою важкою, він не переставав бубоніти до Мар’яни:

–І…тебе в тому пгитулку не вцили пго когось піклуватися, бо в тебе там нікого не було, але яксо ти взе здобула сім’ю, то повинна була думати пго мене, усіляко заліти свого чоловіка, а не пацієнтів…

Хоча Мар’яна встигла багато дечого побачити на практиці, але її нерви не витримали, і вона випустила на волю запитання, яке мучило її ще із перших днів шлюбу.

— Чому ви не здали свого Тольця до інтернату і не взяли замість нього ліпшого хлопця? — запитала вона в свекрухи.

— Він — моя кровинка! Як можна?

— Я теж була чиєюсь кровинкою, — зітхнула Чолка.

Поки Ганна Антонівна роздумувала, що відповісти невістці, її Тольцьо перебрав усі торби в одну руку. Помітивши це, Коркуцьончиха жахнулася і заверещала:

— Синочку, не неси в одній руці! Хребет матимеш викривлений!

Проте синочок залишався глухим до материнських застережень.

— Толику-у-у-у! — застогнала матінка, немов північна сова, і помчала навздогін за своєю кровинкою.

— Синочку, ти не туди несеш Мар’янчині речі, —захвилювалася Коркуцьончиха, помітивши, що Толюнчик раптом змінив маршрут. — До медпункту — ліворуч!

— А хто сказав, со я допомагаю? Я пгосто хоцу віднести їх подалі від насої хати, — озвався синок і радісно підплигнув із торбами. Та й скільки там тих пожитків. Мар’яна наче вибиралася на пікнік, а не на серйозне проживання в глибинці. Перед тим, як випустити Чолку з інтернату в світ широкий — адміністрація видала їй два платтячка і пару мештів. Були ще чобітки й пальто —інтернатівські. Мріяла вона й про босоніжки, але, перебравшись до села, переконалася, що їх нема сенсу купувати. Дорога розрита навіть улітку, і легкі балетки тут запросто загубити. В інші ж пори року — такий холод, що тільки взуття з високими халявами носити. Начиння, нажите в медучилищі (сковорідка, кухлик, каструлька і декілька столових приборів) вміщалися в одному вузлику.

Мар’яна, приголомшена такою розв’язкою, не брала ніякої участі в сімейній дискусії. Єдина думка тріпотіла в її голові: чим вона не догодила чоловікові?

Обійстя Файдульського, що вигулькнуло перед очима родинної трійці посеред зимової галявини, як на новорічній поштівці, поклало край суперечкам.

Собаки, загледівши караван відвідувачів, мало не збожеволіли від люті. Назустріч вибігла сімейна команда Файдульського та дехто з челяді. Але Коркуцьонок, навіть не привітавшись із головою сільради та його домочадцями, відсторонив їх собі з дороги і рвонув до покоїв. Матінка й дружина помчали за «молодим господарем», не відаючи, що він може встругнути в наступну мить. Але Коркуцьонок просто опустив Мар’янчині футляри з ручками на підлогу вітальні, а горбату валізу відштовхнув ногою аж до стіни. Тоді понишпорив у кишені свого довгого пальта, видобув з неї два паспорти і ляснув їх на стіл.

— Вуйку Іване! — звернувся Коркуцьонок до місцевого цесаря. — Гозігвіть насі стосунки!

— Що — просто зараз? — вирячився на вчителя посадник.

— Так, загаз…

— За що мені така ка-а-а-ара? — заголосила Коркуцьончиха і кинулася в обійми Файдульської. Головиха також заскиглила. Із солідарності. Що стосується Мар’яни, то вона, здавалося, була непричетною до всього, що тут відбувалося: тілом знаходилася в хаті Файдульських, а душа її блукала невідомо, де.

— Синку, я все розумію, — казав тим часом Файдульський, — але вже пізно. Приходьте завтра.

— А я хоцу взе і негайно! — заверещав Тольцьо ще й тупнув ногою. У хаті розпочався такий рейвах, що голова сільради схопився за голову. Тоді гаркнув до жінок: — Прошу залишити плацдарм! Вийдіть до кухні, а я тим часом погомоню з молодятами, — і, запхавши свою дружину й директорку до суміжної кімнати, сільський туз зайняв позицію за столом.

— Тепер розповідай, Тольцю, чому хочеш поставити хрест на подружньому житті? — запитав голова в Коркуцьонка. — Тобі ж потрібна жінка!

— А ви, вуйку Іване, звідки знаєте, со мені потгібно? — клацнув зубами Тольцьо. — Я пегеконався, со мені без зінки — ліпсе: і в лізку місця більсе, і не тгеба ділитися хлібом…

— Але ж жінка, вона зігріває свого чоловіка своїм серцем…

— А піц для цого? — перебив Файдульського Коркуцьонок. — Згестою, мозна купити обігівац: тихо стоїть і мало місця займає…