Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Толику, Мар’яна — лікарка, і краще знає, чим тобі харчуватися, — підморгнувши невістці, промовила Коркуцьончиха якомога спокійніше.

Чолка, збагнувши хід думок свекрухи, підтримала її:

— Звичайно, від каші користі жодної, ще рахіт може накинутися.

— Авжеж, — підхопила Коркуцьончиха, — недарма в народі кажуть: «Все в доброго козака від борщику набряка!» Хі-хі-хі…

— Ти мені зуби не заговогюй… — насупився Тольцьо. — Або даєс касу, або я тобі не син!

— Ой мені зле, помира-а-а-аю, — простогнала Коркуцьончиха, як немащена завіса, і почала сповзати на диван.

Почувши таку новину, Тольцьо затремтів, мов телячий хвіст:

— Магяно, згоби сцось, мама помигає!

Але його волання було зайвим, бо дружина негайно витрусила з торби жменю неодмінних засобів. У неї давно виробився рефлекс на людей, які хапаються за серце, закочують очі під лоба, обпираються на стіну чи, тим паче, валяться додолу, як мішки.

— Мені вже легше, дочко, — відвела Ганна Антонівна рукою ложку з цукром, зволоженим краплями валеріани, яку невістка мала намір запхати до її рота. — Спасибі тобі, навіть не уявляю, що я робила б, якби не ти… Так що, Толику, потрохи відвикай від мене, а горнися до жінки. Я ж — не вічна.

— Я — такоз, — відпарирував синок.

Каша була врятована. І Коркуцьончиха спробувала чепуритися. Але це було не так легко. Бо тільки вона, опинившись у своїй кімнаті на самоті, простягла руку до гребінця, розчесати заплутані кучері, як прочинилися двері, і з-за них просунувся Анатоліїв ніс:

— Мамо, а ти не вмгес-е-ес? — спитав стурбовано син.

— Найближчим часом — ні, — заспокоювала його матінка. Але Толик затих не надовго. Бо не минуло й п’яти хвилин, як його голова знову застрягла межи дверима й одвірком:

— Мамо, а з цого видно, со людина має вмигати?

— Запитай у Мар’яни. Вона — медичка і знає, які бувають симптоми в таких ситуаціях.

В Коркуцьончихи почалося серцебиття. Ніколи ще так вона ненавиділа свого сина, як у цю хвилину.

— Якщо ти ще хоч раз про щось подібне запитаєш, то моє серце не витримає, і ти станеш сиротою ще цієї ж ночі… — пригрозила директорка синку.

— Не буду, не буду, — перелякано замахав руками Тольцьо і дременув до свого покою.

Мар’яну розбудив такий дикий рев, що спросоння їй, бідолашній здалося: то в селі хтось знову застромив свого пальця у січкарню, як оцей непосидючий Іванко Дригало, восьмирічний хлопчик, що мешкає біля церкви. Мар’яна забинтувала ушкоджений перст, і справа пішла на поправку. Але малий бешкетник так гасав вулицею, що врізався об пеньок, і злощасний палець відпав…

Струсивши рештки сну, Мар’яна загледіла, що то реве її чоловік. Вона вп’ялася в нього очима, намагаючись роздивитися на його тілі сліди нещасного випадку. Але ні опіків, ні подряпин на Тольцьові не було видко, та й руки висіли на звичному місці.

— Нема з нами насої ма-а-ами-и-и, — заголосив благовірний.

— Невже серце зупинилося? — зірвалася на ноги Мар’яна. Її охопив не стільки жаль за свекрухою, як страх, що віднині залишиться сам-на-сам зі своїм законним матолком. І не буде кому підказати, як ним керувати. Ганна Антонівна, яка прожила із сином багато літ, орієнтувалася в неполадках його складної душі краще від Мар’яни. Докоряючи собі, що не залила силоміць свекруху краплями з кореня валеріани, Мар’яна подалася до кімнати матері свого чоловіка. Але ліжко Коркуцьончихи було порожнім.

— Може, на двір вийшла… нужду справити, — висловила припущення фельдшерка.

— Ні-ні, я взе був на вулиці. Не-ма-а-а-а, — розгублено розвів руками Коркуцьонок.

Давно збагнувши, що із цим чоловіком треба розмовляти, як з малою дитиною, Мар’яна збрехала, що його мама побігла до вчительки співів, до Трицицької, віддати журнал, який, сплутавши, взяла помилково. І тепер затрималася в компаньйонки.

— Тоді цому мама так довго не повегтається-я-я-я? — захлинався від плачу Коркуцьонок.

— Це тобі здається, що довго, — викручувалася Мар’яна. Вона здогадувалася, що свекруха пішла до коханця: Чолка як фельдшерка була захожа до кожної хати, для неї в селі не існувало секретів, і тому чутки про шури-мури Коркуцьончихи з учителем ручної праці до неї дійшли давно. — А щоб час для тебе минав скоріше, то випий ось цю таблеточку, — сказала Мар’яна, простягнувши маминому синочку пігулку «Соновану». І коли Тольцьо відкинувся на подушку, Мар’яна полегшено зітхнула. Було пів на п’яту ранку. Фельдшерка знала, що раніше вечора чоловік не прокинеться…