Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— А ти для цого? — відкопилив губу синок.

— Толику, Мар’яна ще виправиться, так що ти й забудеш, що на світі є мама. Вона вже й так навчилася багато усього в нашій хаті, — вмовляла Коркуцьончиха сина, але той був налаштований революційно.

— Ну, мамцю, як я мозу пго тебе забути? — сказав свіжоспечений бунтар. — Тазе я — вдяцний син, а не якась худобина!

— Сину, ти забуваєш про найважливіше: з тебе люди будуть сміятися. Скажуть, що ти нічого не вартий, якщо від тебе дружина пішла, — застрашувала свого нащадка директриса.

— Ой, мамцю, мене взе давно так висміяно, со якась там се одна насміска великої голі не гає…

— То дай їй хоч до вечора побути в нас… — запропонувала Коркуцьончиха Тольцьові, сподіваючись ще накопати аргументів на підтримку необхідності дружини в хаті. Матінку кидало в жар від однієї лише думки, що їй знову доведеться щоранку прочищати вушка родимому Коркуцьонку, знемагати з гарячою праскою над його штанами і витанцьовувати біля баняків з варивом, аби догодити його животу. Невже вона знову мусить приступати до того, від чого уже давно відвикла: купати й зачісувати синочка?

— А цому Магяна має цекати аз до вецога? — насупився Толик. Тоді відчинив шафу, почав виймати з неї дружинині суконки і жбурляти на диван.

— Толику, люди побачать, що Мар’яна вже не живе з тобою, і ти підеш їм на язики… — застрашувала Тольчика мама, намагаючись перекрити свист Мар’янчиного одягу, що линув із шафи на постіль.

— Мамцю, я вам сойно, здається, сказав, со мені з тими васими людьми дітей не хгестити… — відрубав Коркуцьонок, абияк наталовуючи валізу Мар’янчиними лахами.

— Але ти ой як потребуєш жінчиної опіки… — заголосила Коркуцьончиха.

— То со — мені усе своє зиття позегтвувати на зінку? — запитав Коркуцьонок. — Знацить, так: або я, або — вона. Яксо Магяна залиситься в нас, то я піду здамся в інтегнат. Там мені не тгеба буде ні з ким лізка ділити і вцасно поїсти дадуть… А ти цілуйся зі своїм вцителем з гуцної пгаці!

— Толюнцю, якщо ти довго не матимеш справи із жінкою, то це негативно позначиться на твоїй голові. І ти станеш зовсім ненормальним, — залякувала мати сина.

— Йой, мамцю, та немає ніцого ліпсого в зитті, як вдавати із себе блазенного!

— Егоїст! — закричала мати, втративши над собою контроль. — Про себе лише турбуєшся! А про мене подумав? Мені руки викручувало обпирати тебе, годувати, аж поки ти не оженився!

— Але ти — моя мама і зобов’язана мене, теє, обханюцувати, — відповів Коркуцьонок твердим голосом.

Аж тут з Мар’янчиної пам’яті висунулася картинка із життя в інтернаті, і вона все згадала! Увесь цей час вона, проживаючи як невістка, сушила голову, кого їй нагадує свекруха. І лише тепер збагнула: директорка місцевої школи подібна до виховательок з дитячого будинку «Щасливе дитинство». Адже саме гувернантки, коли діти скаржилися на малі порції, на надто великі тапки і сірий одяг, доводили їм, що саме так повинні жити чесні радянські люди. Так поводилась і її свекруха, переконуючи Чолку, що її син — взірець зразкового сім’янина. Як направники прищеплювали сиріткам думку, що гарно одягатися і жити серед комфорту — ганебно і є прерогативою непорядних індивідів, так і Коркуцьончиха постійно втовкмачувала Мар’яні, що жадати темпераментного і самостійного хлопця, а не її бандуруватого сина, означає бути розбещеною та розпущеною. Мар’яні стало прикро, що вона знову далася обдурити, що свекруха використала її, прикрившись машкарою благодійництва і прихильності.

Ледве зачинивши валізу, Коркуцьонок ножицями повідтинав частини одягу, які звисали з-під її кришки. Тоді відчинив двері і кивнув на них головою Мар’яні. А коли жона вийшла на двір, то Толик визвався відпровадити її, аби бути певним, що вона не повернеться. І ледве поволік її чемодан і двійко сумок. Хоча носити тягарі Коркуцьонкові було в первину, проте він не відважувався ввірити їх неньці, яка бігла поручпідтюпцем, здіймаючи куряву, і запопадливо зігнувшись, невтомно сокотіла:

— Толику, будь обережним! Благаю тебе, постав сумку на землю і дрібочку спочинь! Вважай, не послизнится! Але як уже будеш падати, то — лише на долоні! Мар’яно, я розумію, як тобі зараз важко на душі, але май совість, забери в свого чоловіка торби!

Справді, Коркуцьонкові було нелегко: він раз-у-раз опускався на сніг, проте не здавався, тут же підводився, як ртутний стовпчик на градуснику.

— Ге, нема дугних! — всміхаючись на всі свої двадцять вісім зубів, що абияк вишикувалися в його роті, відповів синок. — Яксо я Магяні віддам сумки, то вона їх пгинесе назад. А так де їй схоцеться волоцити такі тогби аз від медпункту до насої хати!