— Мамо-о-о-о, — закричав він, ще не встигнувши встати перед очі своєї родительки, — я питав у Магяни, де вона досі пгопадала, а Магяна не хоце сказати! А-а-а… Со мені згобити?
— З дружиною й радься, — відмахнулася Коркуцьончиха.
Рано-вранці, щойно на плиті забулькотіли жертвоприношення для Коркуцьонка, як він появився на кухні. І почав застромляти свого гайморитного носа під кожну накривку.
— А де кагтопля?
— Навіщо? — насупила брівки Мар’яна. — Он ціла гора млинців.
— Млинці — це до цаю, — відмахнулася Коркуцьонок. — А твій цоловік хоце кагтоплі…
І тоді Мар’яні чи не вперше спало на думку: «Навіщо мені це все? Кохання як не було, так і нема. Удень я вештаюся біля хворих, а увечері — біля свого чоловіка, який нічим не відрізняється від моїх пацієнтів, навіть є ще гіршим. Бо опікуючись болящими, я завжди надіюся на їхнє одужання, тоді як Коркуцьонок — безнадійний і у нього розуму — як на лисому волосся. Чогось його навчити — це як воду палити. І мені судилося до самої смерті водити його за ручку і підраховувати дірочки в його зубах…» Таке заміжжя було їй потрібне, мов собаці брязкало.
Коркуцьонок тим часом приступив до докорів, дух яких уже давно витав у повітрі цієї хати.
— Я хоцу твого гозуміння…
— Якого ж тобі розуміння не вистачає? — запитала в нього Мар’яна з притиском.
— Ти, напгиклад, ні в цому не гадися із мною…
Толикова претензія була настільки несподіваною, що Мар’яна витріщила на нього очі. Адже свекруха не втомлювалася повторювати, що чоловік нічого не тямить у господарстві, не годен навіть підняти півлітрову банку, а він тепер раптом заявляє, що до того всього може ще й поради давати.
— Як же ж мені з Тольцьом обговорювати хатны справи, коли ви самі не раз казали, що на цих чоловіків немає чого надіятись, — скаржилася згодом Мар’яна свекрусі, коли Коркуцьонок пішов на роботу. — Це ж я повинна йому роз’яснювати, яку сорочку одягати в свято, а яку — в будень…
— Ой бідна ти інтернатівська дитино, нічого в житті не навчилася, — засокотіла свекруха, пригортаючи до себе Мар’яну. — Але не все ще втрачено, я тобі підкажу, що маєш робити: ти, дитинко, тільки вдавай, ніби-то радишся з Тольцьом, а роби по-своєму.
–І яка з цього користь? — вражено видивилась Мар’яна на Коркуцьончиху.
— Від цього, доню, чоловік зростає у власних очах… Невже не розумієш? А ти, замість вселяти у нього надію, ще й не хочеш з ним спати…
— Про це я вас, мамо, попереджала ще тоді, як ви ходили до мене в медпункт… тиск міряти. Чи ж не ви обіцяли, що я згодом звикну до Тольця? Може, воно й легко прижитися з тим, кого кохаєш. Але спробуйте призвичаїтися до нелюба. Мусите набратися терпіння і чекати доти, доки ваш син стане мені милим, — відрубала Мар’яна.
У Львові на цю пору, без сумніву, буває хляпанина, калюжі, а тут панували сніги. Їхні замети були такими високими, що, здавалося, ось-ось доторкнуться низько посаджених хмар. Проте, на думку місцевих метеорологів, перші ознаки весни уже появилися: наприклад, в коморі почала гнити морква.
«Мабуть, я — слабкодуха, — думала Мар’яна, прямуючи додому поміж кучугур гостинцем, відполірованим частою їздою ґринджол. — Інші ж якось терплять своїх осоружних чоловіків чи дружин, господарюють, навіть дітей народжують. Може, мені потрібно більше часу, щоб звикнути до Коркуцьонка? Але скільки ще мучитись? Рік? Два? Чи може усе життя? Бо ж раптом я — якась особлива і ніколи не зможу адаптуватися до цього бовдура? Зрештою, я куховарю, перу, прибираю, зробила на зиму закрутки, а чоловік ще й силує мене ділити з ним ложе. Чи не забагато він від мене хоче?»
Присутність нелюбого чоловіка так втомила Мар’яну, що вона останнім часом стала неуважною. Якось навіть, поспішаючи до недужих, забула взяти свою сумку з медикаментами та інструментами.
А може, не так уже й усе погано? Мар’яна почала досягати деяких успіхів у сімейному житті. Ось, наприклад, учора, коли Тольцьо розвередувався на яйце, зварене на «твердо», знайшла що йому відповісти.
— В цих яйцях, — каже, — можуть бути… курчата. Мені недавно трапилося, ледве головку не проковтнула. Щоб це ціпатко розчинилося, я мушу варити круті яєчка…
Така відповідь, схоже, Коркуцьонка задовільнила, бо він уперше не побіг скаржитися мамі.
Свекруха ще перед їхнім одруженням казала, що якщо жінка народить дитину, то не надто вже зважає на чоловіка. Але біда в тому, що Мар’яні не хотілося копії цього нелюба, яка, можливо, була б до всього такою ж недоумкуватою, як і її тато, лише в меншому форматі. Крім цього, після народження дитини Коркуцьонок не став би самостійнішим і, як не вміє пришити ґудзика, то так би і не навчився б; як не миє ноги без нагадування, то так би й надалі розповсюджував по хаті сморід спітнілих пальців нижніх кінцівок. І тоді вона мусила б сокотати уже біля обох. А де взяти стільки сил?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу