Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Ма-а-а-а! Зінка мені подала бульбу з підливою, а я люблю пісну-у-у-у-у!

Взагалі, він вередував незгірше вагітної. Коли одного разу Мар’яна поставила перед ним налисники з капустою, то він з’їв їх до останнього кусничка і був би тарілку облизав. Але, поївши, раптом…заплакав, що, мовляв, зовсім не хотів цієї гидоти. «Ти знаєс, со я не їм капусти! — репетував Тольцьо. — Сама їх беги! А со до цаю?» Оця фраза «А що до чаю?» стала для Мар’яни крилатою. Бо її чоловік просто не навчився пити цей ароматний напій із південної вічнозеленої рослини без супроводу солодкої випічки. Якщо ж не було ні вафель, ні торта, ні булочки з повидлом, то Анатольчик погоджувався на кукурудзяні пластівці, навіть на лизаки, які посмоктував на всю губу.

Коли потрібно було пришити ґудзик, то Мар’яна якось набралася відваги і пообіцяла, що зробить це, але лише після того, як чоловік опанує сам це рукоділля. Коркуцьонок уперше в житті взявся за голку і нитку та й заплутався. Він сопів, стогнав, а коли Мар’яна втратила пильність, побіг до мами.

— Мамо, ти казала, со моя зінка буде такою, як ти, тоді цому вона хоце, соби я сам пгисив ґудзик? Ну, скази їй, хай пегестане мене муцити…

— Сину, ти мене завжди слухався? — запитала втомлено директриса, на мить відірвавши свій погляд від люстерка і думаючи про свого Сольпугу.

Коркуцьонок понуро кивнув.

— А тепер слухайся своєї жінки… — сказала Коркуцьончиха і відвернулася до дзеркала. Правда, пізніше при зустрічі з невісткою лагідно розтлумачила їй, що не годиться перекладати на чоловіка жіночі обов’язки. У жінки, як-не-як, краще набита рука…

— Міг би й Толик уже собі за цей час ту свою руку набити, — буркнула Мар’яна.

Іноді їй ставало шкода Коркуцьонка: не злий, добродушний і її, Мар’яну любить. Вона ставила себе на його місце і її серце стискалося від жалощів. Анатолій чекав від неї любові, а вона не могла її йому подарувати. «А хіба я — не така ж самотня, не люблена, — розмірковувала Чолка в хвилини відчаю. — Що з цього, що здобула сім’ю, одомашнилася нарешті, якщо далі залишаюся одна-однісінька на цьому світі!»

Кожен ранок починався якоюсь новиною. Гризнувши зубами печену картоплину під час сніданку, Коркуцьонок зводив на Мар’яну свої збляклі очі і оголошував:

— Магяно, у мене в зубі — знову дігоцка.

При цьому очі Тольчика набирали такого прохацько-скорботного вигляду, наче то Мар’яна навмисне занесла йому цей карієс.

— То їдь до міста, до стоматолога, — радила чоловікові Мар’яна, потрошачи ножем оселедець: у ті часи цю рибу продавали нечищеною, з головою та тельбухами.

— От ти мене й повези, — казав Тольцьо. — Бо я не вмію пояснити лікагю. Моя мама все говогить за мене.

Щодня Коркуцьонок знаходив у собі якусь хворобу, вилікувати яку могла лише дружина. Хоча матінка вміло оберігала своє чадо від роботи, не дозволяючи йому ні хліба врізати, ні відра підняти, проте він однаково примудрявся нанести собі тілесні ушкодження: то скочувався з ліжка, то, чухаючи ділянку тіла, не розрахував своїх сил і подряпався, то, виганяючи з городу сусідську качку, так за нею гнався, що не зумів вчасно спинитися, врізався в дровітню і набив собі ґулю на чолі. При цьому не міг собі зарадити. І кожний такий нещасний випадок Коркуцьонок роздував до масштабів катастрофи, кінця світу.

— Маг’яно, кгіпись. З твоїм цоловіком сталося велике несцастя, — робив квадратові очі Коркуцьонок, щойно дружина, захистивши здоров’я котрогось із мешканців Великих Жиляків, ледь жива поверталася додому. — Твій цоловік має велику гулю на лобику… Дві години тому…

— Чому ж не прикладеш до чола стального ножа? — дивувалася Мар’яна безпорадності чоловіка, — не змажеш мильним розчином?

— Я не вмію… І се я хоцу, аби мені надала допомогу ти. З твоїх гук вона мені миліса…

Ледве стримуючи роздратування, Мар’яна розводила в мильниці піну, доводячи чоловікові, що час минув і користі вона уже не принесе.

— Зате Толику буде приємно бачити, що ти про нього піклуєшся, — переконувала дохторку свекруха. — Це для нього таке щастя.

В той час, як Мар’яна заліплювала Толикове чоло пластирем, він щасливо порохкував, а його носовий придаток ходив ходуном.

— Ти куди? — раптом запхинькав чоловік, коли Мар’яна, приділивши увагу його потовченому чолу, ховала рулончик із липкою стрічкою до шухляди.

— Що ти ще хочеш? — дивувалася дружина.

— Як то со? Мама все мені ґулю цьомала, соби вона скогісе загоїлася…