Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Від досади Мар’яні кортіло натовкти на верхній частині лиця чоловіка ще одного синця. Її мрія перевиховати чоловіка розтанула повністю. І вона із жахом усвідомила: не перевтілити Коркуцьонка на джентльмена, як горілку не перетворити в джерельну воду.

Взагалі, в неї було б менше клопотів, якби її Толик не був схожим на діточок, які, побачивши якісь карколомні трюки в цирку чи у кіно і не володіючи відчуттям реальності, беруться повторити усе самотужки, і не пробував й собі наслідувати вчинки екстремалів. Коли одного разу усі троє дивилися телевізор — об’єкт заздрощів усіх дорослих і малих великожиляківців, то Коркуцьонок, загледівши на екрані спортсмена, який перевертався довкола перекладини, також захотів наслідувати ці піруети, і підважився руками на спинках двох стільців. Незвиклі до гімнастичних вправ, його верхні кінцівки змогли виконати забаганку свого господаря не більше як на секунду, і він звалився на дощану підлогу. Оскільки Тольчик нагадував ґумового ведмедика, то посадка була відносно м’якою. Однак матінка дивилась на нього, як на жертву бомбардувань в Хіросімі, і вважала, що її син після падіння підлягає ледь не госпіталізації. Вона змусила Мар’яну вкласти Коркуцьонка до ліжка під перину з грілкою, позачиняти всі вікна, взагалі усіляко сюсюкати біля нього, наче біля недоношеного дитятка, яке, втім, було невдоволене її обслуговуванням. Бо щоразу тарабанило в двері маминої кімнати:

— Мамо, наваксуй мені цегевики!

— Маєш жінку, то вона хай і ваксує… — відказувала матір.

— Мамо, я змегз в гуки, гукавиці да-а-а-а-ай! — горланив Коркуцьонок.

— Ось хай жінка тобі їх відшукає, бо мені ніколи! Спішу на директорську контрольну, — сповіщала матінка.

— Мамо, у мене понос!

— То скажи жінці, хай дасть тобі випити келишок горілки з чайною ложечкою солі, — сичала Коркуцьончиха. — Скільки тобі ще повторювати, що ти — одружений і повинен лише в дружини шукати поради! Дай мені спокі-і-і-ій…

— Мамо, нас Файдульські запгосили в гості, пізно ввечегі. Відпговадь нас. Бо до мене мозе хтось пгистати…

— Ну хто може напасти на вас тут, у Великих Жиляках? — підвищувала голос Ганна Антонівна. — Та й твоя Мар’яна — бита й катана, вона у цьому своєму інтернаті таке горнило пройшла, що тобі не треба буде особливо старатись: тільки нерухомі тіла складати. Я знаю: вона розповідала, що битися уміє…

— У випадку цого я втецу, мамо-о-о-о-о…

Зачинившись у своїй кімнаті, Коркуцьончиха тяжко зітхала, бо мусила вже вкотре відкласти побачення з учителем ручної праці. Толик так її втомив, вимотав і вимучив, що вона вже не могла чути навіть його голосу. А невістка, на яку так надіялася, лише прізвище її сина загарбала.

Мар’яна була дуже втомлена, бо побільшало хворих (в останні два тижні горлянками місцевих людей вельми зацікавилася ангіна), та шкандибала додому без великого бажання. Хоча мороз не відступив ні на градус — холоду вона не відчувала. «Хоч би Коркуцьонок ще дивився в телевізор, і тоді я встигну заснути, і він не морочитиме мене невмілими потисками», — сподівалася дружина.

Але те, що Мар’яна застала вдома, знову змусило її напружитись. Коркуцьонок лежав на столі і вдавав умираючого лебедя. В цей час мама демонстративно розтирала йому плечі самогонкою, яка розливалася по розмальованій у квадрати цераті. Видко, вона приступила до цієї процедури, щойно загледівши, як Мар’яна ввійшла на подвір’я. То ж вогняна вода ще не встигла просочитися в тіло Коркуцьонка.

В Мар’яни від злості перехопило дихання. Вона знала, що в Толика — добре здоров’я і хворого він лише вдає. Не маючи бажання вступати в розмову і вислуховувати розповіді про недуги, якими вона була сита впродовж цілого дня, Мар’яна пройшла до іншої кімнати, щоб встигнути заснути до приходу чоловіка. Але йому, видко, набридло вдавати умираючого лебедя, бо відразу ж прошмигнув услід за Мар’яною.

— Мені тгеба з тобою пегеговогити, — промовив Коркуцьонок офіційним тоном. — Де ти була?

Якби Коркуцьонок був нормальним мужчиною, то Мар’яна усе йому пояснила б. Хоча повноцінному хлопу і на думку не спало б розпитувати про такі дурниці. Мар’яну охопила злість, що ось такий телепень, який без її допомоги не годен помитися і видає звуки, властиві олігофренові, вважає, що має ще й право влаштовувати їй допит.

— А ти ніби не знаєш, чому я затримуюся, — огризнулася вона.

Коркуцьонок чмихнув, що робив кожного разу у випадку невдачі, і затупотів до Коркуцьончихи.