Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Пращурі нечемних діточок ланцюгом потягнулися до кабінету директриси, як туристи — до мавзолею вождя світового пролетаріату. Батьки не дуже переймалися оцінками своїх чад, будучи переконаними, що «з відмінної оцінки зупи не звариш», «адвоката з мого шалапута не буде, вистачить і трійки». Але коли директорка пригрозила, що намовить голову сільради, аби він повідбирав кожному селянину по сотику городу і приростив до колгоспних плантацій, то предки мусили змиритись. Зустрівши сина чи доньку після аудієнції в директорки школи, залякували їх, що, поїхавши до міста, не куплять їм морозива, якщо вони далі будуть зв’язуватися із «цим придуркуватим вчителем». Погроза спрацьовувала.

В Коркуцьонка почалися золоті дні. Діти не сміли перечити вчителеві словесності, коли грали з ним у карти, часом ще й підкидали йому крадькома козирі. Хто ж порушував правила гри, тому Анатолій Петрович підкладав кнопки на сидіння. А директорка, коли батьки приходили до неї скаржитися на збитки вчителя, переконувала їх, що то в її сина така особлива навчально-виховна метода.

Вправляння в азартній грі дало свої плоди: невдовзі Анатолій Петрович став справдешнім картярем і йому не було рівних. Учні відразу ж свого вчителя оцінили. Коли дехто із колег, намагаючись запобігти ласки в директриси, вихваляв мудрість її сина, то хто-небудь із дітей вигукував: «Це все пусте! Ви би тільки побачили, як Анатолій Петрович в карти грає! То сила!»

Але одна заздрісна колега — вчителька з географії Світлана Ананіївна написала до начальства в район скаргу, що учні утікають з її уроків до Коркуцьонка. Справді, слава про картярський талант викладача словесності гриміла на всю школу і, щоб побачити на власні очі гру високого класу, дітки прибігали на урок мови чи літератури, хоча за розкладом ці предмети мали бути у них завтра. Бувало, що в класі Анатолія Петровича сиділо не двадцять учнів, а цілих сорок п’ять!

Комісія не забарилась. Але школярі горою стали за свого улюбленого наставника.

— Ви просто не знаєте, який це золотий учитель! — верещало школярство до трьох інспекторів. — Якби не він, то ми би ніколи не знали ні «Чайки» Гоголя, ні «Лісової пісні» Марка Вовчка. А скільки віршів Тараса Франка та Івана Шевченка ми вивчили на зубок!

Члени комісії, коли ще були вчителями, не мали ніякого відношення ні до мови, ані до літератури. Одна з них проповідувала закон Ома, інша мала справи з математикою. А що стосувалося третього зверхника, який взагалі-то закінчив інститут фізичної культури, то він був росіянином і не вивчив жодного слова по-українськи, вважаючи, що незабаром на всьому більшовицькому просторі і так запанує лише одна мова — радянська. Тож усі троє були приємно вражені ерудицією учнівства. А вчительці з географії занесли в особову справу догану за те, що даремно їх потурбувала.

І дехто з колег навіть заздрив Коркуцьонку…

А даремно…

Бо Анатолію Петровичу, відколи себе пам’ятає, ніколи ніщо серйозне не вдавалося ні з першого, ні з десятого разу. А далі він і пробувати не хотів, сподіваючись на матінку. Бо за що б не взявся — завжди зазнавав невдачі: коли хотів напитися молока із трилітрової банки (як це робив Василько Вулик, який іноді заходив з ним побавитися у піску), то цього напою більше потрапляло за комір, ніж до стравоходу; коли робив спробу розбити об власну голову варене яйце (у Василька Вулика це так легко виходило), то потрощив власне чоло.

Тож незабаром не залишилося жодного діла, у якому себе не спробував би синок Коркуцьончихи, не зазнавши фіаско. Він би й не брав близько до серця цих невдач, якби не дівчата. Вони чомусь ставилися до Толика, мов до порожнього місця, і не задивлялися на нього. Закохувалися в старшокласників-хуліганів. Жодна з них — ні скромна, ні розбещена, ні бідна, ні багата, ні красуня, ні поганка, ні пишногруда, ні плеската — не сприймала сина директорки. Та що там казати, його не хотіла навіть Бурячиха, яка кидалася на все, що в штанах, і на кожній перерві була частою гостею в чоловічому туалеті. Звідти її учителі нерідко виганяли силоміць і тягнули до кабінету директорки на розправу. Так навіть оця розпусниця-Бурячиха не визнавала Коркуцьонка за мужчину!

Зрештою, Толик не дуже то й був охочим до представниць прекрасної статі, але, бачачи, що його однокласники «крутять любов», також брав з них приклад. Тоді матінка просила його набратися терпіння і почекати, коли ті дівчата повиходять заміж за тих, до кого зараз оченятами пострілюють. А як доведеться їм від цих урвителів втікати уночі на босу ногу, щоб не потрапити під п’яну руку, то відразу ж збагнуть, що зробили дурницю, і тоді вже оцінять Коркуцьонка. Люди говорили, що Коркуцьончисі спокійніше жити із затурканим сином, але хлопця така опіка до добра не доведе. Знаючи в душі, що її син — таки гірший від інших, Ганна відмовлялася це визнавати вголос. Їй було зручніше звинувачувати у його недоліках інших. Вчиться погано? Вчителі винні. Дівчата ним не цікавляться? Бо вони — непорядні і шукають насолоду в розпусті. Коркуцьончиха просто зненавиділа цих вертихвісток. Бо не розуміла, як вони можуть залишатися черствими, бачачи, як гарно її Толик тримає голівку, як довірливо поглядає мамусі в очі і як тупотить за нею слідком.