Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коли синок став студентом, то матінка винайняла йому квартиру і… няньку, яка не лише варила для хлопця обіди, а й складала йому до течки підручники ще й супроводжувала його до інституту на лекції. Не можна сказати, що така опіка Коркуцьонка дуже тішила, адже він став посміховиськом усього курсу. Отримавши диплом, цей лобур не мав жодних клопотів, де б притулитися. В той час як його однокурсників відправляли учителювати в таку місцину, про яку немає навіть згадки в енциклопедії і її на географічній карті не знайти, Коркуцьонок не лише залишився в Галичині, а й навіть отримав посаду таки в рідних Великих Жиляках. В цьому йому посприяла матінка, у якої були свої люди в управлінні освіти. Вони її оберігали від усіх незгод. Ви гадаєте, що повторити подвиг Коркуцьончихи (посісти її директорське крісло) більше нікому не спадало на думку? Не одна вчителька великожиляківської школи писала до начальства доноси, що якось, ремонтуючи школу, директорка доручила завгоспу купити фарби на рами і стіни. Той і придбав синю і жовту, бо іншої не було на прилавку. Підлегла освітянка вбачала в цьому елементи націоналізму. Також скаржилася, що Коркуцьончиха дивиться крізь пальці на те, що вчителька Ступерначка, яка доводиться їй кумою, раз на тиждень скасовує уроки: «Діточки, завтра в школу можете не приходити, бо я пектиму хліб». Але на перевіряючих, які здебільшого були знайомими Коркуцьончихи, завжди чекали хороший стіл з котлетами, картоплею-пюре, тюлькою, фасолею в томатному соусі, сметанниками — усіма наїдками зі шкільної їдальні й хабарі. Ледь переступивши поріг кабінету Ганни Антонівни, вони заявляли по-панібратськи: «Ну, що ж, товаришко директорко, пригощай горілкою!» А на шкільні вікна в синьо-жовтих рамах навіть не дивились.

Закінчивши Альма-матір, Коркуцьонок повернувся у своє село. І коли, прямуючи до рідної домівки, він зустрічав знайомих на дорозі й хвалився: «Тепег я буду вцителем!», то кожен бубонів собі під ніс: «Який жах!»

Коли після свого першого уроку Коркуцьонок прибіг у кабінет до мами, то секретарка спершу, було, подумала, що син хоче в родительки грошей попросити і, нічого не підозріваючи, продовжувала перебирати папки в кабінеті патронеси. Те, що нащадок директриси — прибитий на цвіту, канцеляристка знала. Але те, що вона побачила і почула в наступну хвилину, змусило її підняти брови.

Коркуцьонок ліг на довгий, призначений для засідань, стіл, розкинувши руки, і заплакав, мов дитя. Своє рюмсання він супроводжував репліками. Хоча його словесний запас був скупий, і чимало літер шкутильгало, та секретарка із цього мукання збагнула, що вчитель грав у підкидного дурня з котримсь учнем, який, підглядаючи йому в карти, став переможцем.

— Мамо-о-о-о, то я мав вигати-и-и-и-и, а не в-і-і-ін, — ридав Коркуцьонок. — Але він весь цас підглядав у мої к-а-а-агти. Не хоцу бути більсе викладаце-е-е-е-ем…

І справді, кожен з колег по-своєму прибирав до рук малих шибеників: математик Кімак крутив їм вуха, фізик Дубота товк головою до дошки, а співачка Трицицька тримала їх на поважній відстані, не підпускаючи до себе й на гарматний постріл. І тільки Коркуцьонок був лібералом. Замість сидіти за вчительським столом, вмощувався за парту біля того чи іншого учня, а на перерві бавився з хлопчаками іграшковими машинками і солдатиками.

Попросивши секретарку вийти і надрукувати методичку, Ганна Антонівна приступила до справи:

— Як звати, синку, того поганого хлопчиська?

— Пгізвисца його я не зна-а-а-аю, — схлипнув синок.

— Тоді ходімо, покажеш мені цього халамидника, — мовила директорка, вирушаючи на розправу.

Наступний урок четвертий «А» мав у географічному кабінеті. Коли Коркуцьонок тицьнув пальцем на нечесного гравця азартних ігор, то Коркуцьончиха так активно почала гамселити цього малолітнього шулера по чолі глобусом, що здійснилася світова катастрофа і мрія будь-якого комуніста: твердиня світового імперіалізму — Америка — пішла на дно океану!

— Ти, гречкосію, — горланила директорка, грюкаючи учня по чолі кулею з картографічним зображенням, — кого хочеш обхитрити? Анатолія Петровича? Він — інститут закінчив, а ти — ніхто, гниляк паршивий, смердюх нещасний! Стережися, повішенику! Якщо ще хоч раз провідаю, що ти підглядаєш Анатолію Петровичу в карти, начувайся!

— Ач, порозпускалися, — залишивши клас, гриміла Коркуцьончиха у коридорі і, погладивши сина по голівці, порадила йому. — А ти, якщо ці шмаркачі будуть махлювати, — відбирай у них щоденники і не віддавай, поки я не зроблю в них запис і не викличу до себе батьків.