Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Толику, як не соромно, — докоряла Коркуцьончиха сину. — Ти ж до цяці ближче стоїш, аніж я!

Дитятко розтуляло ротика і ревло на всю хату. Як вперто воно раніше казало: «Сям-сям», так тепер іншого слова не хотіло знати, опріч «Мамо, дай» і затято його повторювало. Але Коркуцьончиха уже не рада була цьому слову і воліла б заткати писка своєму єдиному нащадку якимсь кляпом. Коли хлопчик спав, то вона боялася його розбудити не стільки від турботи про його сон, а перед страхом почути цей ненависний іменник «Ма-ма», яким він почне її тероризувати і не даватиме поратись у хаті.

Його потрібно було вмовляти, аби він захотів їсти, перераховуючи всі достоїнства страви. Проте Коркуцьонок далі мамкав. Аж поки Коркуцьончиха не брала ложку і не починала його напихати порціями, які удвічі перебільшували розмір його ротика. В душі вона сподівалась, що цей маленький монстр, може, подавиться. Але дитина не лише справлялась з цими тортурами, а ще й щипала матінку за різні частини тіла, вимагаючи швидше ворушити ложкою і пісеньки: «Жили у бабусі два веселі гусі»… Попоївши, Коркуцьонок починав репетувати на всю хату, якщо матінка, бувало, забуде поглянути на порожню тарілочку і похвалити його, який-то він молодець, ум’яв купу картоплі і так чистенько вилизав мисчину, що її уже навіть не потрібно мити. Але навіть тоді, коли Толик не хотів ні їсти, ні гуляти, ні спати, ні бавитись, Ганна Антонівна не мала спокою. В такі хвилини синочок потребував ласки, підсовувався до матінки, застигав у позі очікування, а носик його заохочувально зморщувався. Це означало, що його потрібно ніжити і то дуже довго, іноді навіть близько години, аж поки йому носик не перестане скорочуватися. Тоді цей драпіжний хлопчак відпадав від матінки, як паразит, що вдосталь насмоктався крові.

Малий постійно вимагав у Коркуцьончихи, щоби вона його кудись переносила, переставляла, пересаджувала, перевдягала, перевзувала, пересувала, всіляко переміщала, перекидала. В такі хвилини син асоціювався у матінки із казковою потворою та її забаганками «Дівко-дівко, пересади мене через поріг» та «Влізь мені в праве вухо, а вилізь через ліве».

Якщо раніше Толик не звертав уваги на матір, то тепер він схилявся перед нею, наче темношкірий абориген — перед білою людиною. Він весь час уважно вивчав її зблизька, обмацував голову, брови, вуха, кульчики, буси. І щоразу, розглянувши якусь деталь материнського одягу і попробувавши його на дотик, Толик захоплено повискував, а його носик при цьому дрібненько тремтів. Підкреслена допитливість синочка, його телячі пестощі доводили Коркуцьончиху до такого шаленства, що їй так і кортіло влучити кулаком у самісіньке тріпотливе нюхальне це мавпеня!

Доведена до відчаю, Ганна Антонівна повезла дитятко аж у Львів до знайомого спеціаліста. Той довго вдивлявся в Анатоликові оченята, які порозбігалися одне від одного на далеку відстань, вивчав його язичок і, нарешті, промовив:

— Ваш хлопчик — здоровий, жодних відхилень не бачу…

Мама спершу втішилася, а тоді з сумнівом поглянула на лікаря.

— Якщо Толику нічого не хиьує, то чому він — якийсь такий безпорадний, кроку без мене не може ступити?

— Дитина пережила стрес, — пояснив авторитетно медик. — І тепер у неї фобія.

— Це що за недуг? — злякалася Ганна Антонівна.

— То — страх, — пояснив ескулап. — Хтось жахається висоти, когось лякає можливість залишитися самому в кімнаті, а ваш син боїться впасти, зробити щось не так…

— А що, якби показати Толика психіатрові? — запитала Ганна Антонівна.

Світило замахало руками:

— Ні в якому разі не робіть цього! Ці варвари тільки скалічать вам дитину!..

Личко Толика завжди було похмуре. Тільки коли він смачно попоїв чи вдало сходив на горщик — то лише тоді на ньому з’являвся промінчик задоволення, і він блаженно похрюкував від усвідомлення, що день прожито не марно.

Коркуцьончиха не могла діждатися, коли хлопчик підросте і зможе себе обслужити. Бо навіть як він від неї нічого не вимагав, а мирно сопів, то на його лиці вимальовувалася така гримаса, ніби матінка щось йому заборгувала.

Але лише у хвилини найбільшої втоми Ганна Антонівна не могла витерпіти сина. Бо, незважаючи на те, що він її вимучував своїми домаганнями, вона його дуже любила і навіть у деяких його вадах знаходила багато зворушливого: наприклад, його невимовляння букви «р» звучало так ніжно і не агресивно! Тож, уявіть собі, яким було її розчарування, коли вона переконалася, що інші чомусь не беруть до серця милі вчинки Тольця. Жителів Великих Жиляків не розчулювало те, що хлопчик не вимовляє багатьох літер, і вони, замість сюсюкати до нього, передражнювали його. І безпорадний вигляд Толика, з яким він завжди озирався на маму, аби вона застебнула йому ґудзички на курточці чи зашнурувала черевички, сусідів не захоплював. І його слухняність та покірність, з якою робив усе, що накаже мама, нікому не подобалися. «Заздрять, — вирішила Коркуцьончиха. — Зате колись якась дівчина ще дякуватиме Богові за мене, що я виховала такого слухняного сина».