Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коли Коркуцьонок хотів їсти, проте ще не вмів користуватися ложкою, а мама не поспішала його нагодувати, то пробував насититися простішим шляхом. Брав мисочку обіруч і впевнено сьорбав із неї супчик чи кашку. Ось онук Глуховців, той ніколи нічого подібного не робив, а лише криком нагадував про те, що він голодний. І півторарічний синочок Корольчихи завжди надіявся, що його нагодують.

Як тільки матінка згадувала цих нормальних діток, то відчувала, як її проймає безсила лють, і зі злості вибивала синочкові з рук бляшанку. Рідина заливала карапузу обличчя, наповнювала його пазушку. Але від цього він не впадав у відчай: певно, думав, що то він сам такий незграбний. А як можна на себе ображатися?

Якось до Ганни завітала посестра із того села, де в приймаках був чоловік Коркуцьончихи, Вірка Козиця. Коли мова зайшла за ветеринара, і Ганна висловила сподівання, що він ще повернеться до неї, як тільки побачить свого сина, то подруга поглянула на цю справу тверезіше.

— Я думаю, що це неможливо. Бо твій Шинків цій своїй свинарці чергову дитинку засіяв, — сповістила гостя. — Крім того, його підвищили, і він перебрався у район.

Коли Козиця, залишивши Ганну в поганім настрої, пішла додому, то Ганна раптом помітила, що Толик взяв на себе смілість зодягатися у пуловер. Дочекавшись, поки його голівка зникне в одежині, матінка спритно зав’язала розріз вузлом. Блукало хлопченятко светром, блукало, та марно, лише ніжками дригало. І все ж воно не втрачало надії знайти вихід, хоча було чути, як втомлено вовтузиться і важко пихтить. Цьому малятку і на думку не спало заплакати, як це робив синочок Корольчихи, щоб у такий спосіб покликати на допомогу маму. І оптимістичні звуки, які воно видувало при цьому, нагадували писк ґумової іграшки: «Фюр-фюр, фюр-фюр.» Прислухаючись до цієї азбуки Морзе, Коркуцьончиха мимоволі згадувала доньку Прутовичів, коли та ще була малям. Чи й Толик уже не тужиться у цьому фюркоті передати перше нецензурне слово на адресу матінки? «Ах ти ж вилупку проклятий, — шаленіла Коркуцьончиха, спостерігаючи, як синок невтомно борсається у светрі, — оце така вдячність мені за те, що тебе носила, родила, хоча могла б, між іншим, зробити аборт… Ну заплач, запла-а-а-ач… Мені стало б легше і твої сльози вселили б у мене надію. Але у тебе кам’яне серце. Ти — такий же черствий, як і твій батько». Син нагадував їй впертого павука, який наполегливо тче павутину. І скільки ти йому це твориво не переривай пальцем, — він не надто переймається, а знай далі робить свою справу.

Проте у матінки ще теплилася надія, що Толик цю свою самостійність переросте. Сподівалася, що між ними зникне відчуження, коли він лише заговорить. Адже першим словом, яке вимовив внук Глуховців, було слово «Мама». І нарешті дочекалася, коли одного разу Толик видряпався на її коліна, наче на крісло, щоб дотягнутися до пляшечки із заповітною манною кашею, яка стояла на столі. Родителька не без тривоги подумала: «Від горшка — два вершка, а уже он як нахабно шастає. А там, диви, й на голову сяде!» Коли хлопчатко вхопило обіруч пляшку із соскою, Коркуцьончиха зіштовхнула його на підлогу, в надії, що він схопиться за її спідницю чи руку. Адже синок Корольчихи, якось падаючи додолу, ухопився за поділ сукні своєї матінки і лише завдяки цьому втримався на ногах. Але Толик повівся так, мов би мами і близько не було: стрімголов звалився під стіл. Коли скляна посудина тріснула, каша розлилася по підлозі, а Толик підвів личко, заліплене манкою, Коркуцьончиха злякалася за його життя і відчула жаль до безсловесного галузника. Підвела його й пригорнула до себе. Тоді цей пуголовок, покректуючи, заходився вириватися з її рук і несподівано…залящав:

— Сям-м-м-м, сям-м-м-м…

Від люті пальці Коркуцьончихи мимоволі розімкнулися, і хлопчатко знову брязнуло на діл. Втім, свого чергового падіння воно близько до серця не взяло, а далі розважливо цінькало.

Ганна забула про свій жаль, коли Толик уперше встав на ноги, і підскочила до сина підтримати, аби не впав. Саме так вчинила баба Глуховців, коли її Андрійчик спробував ходити. Але Толик…відштовхнув руку допомоги і заперечливо крутнув голівкою, натякаючи мамці цими порухами свого незграбного тіла, що сам собі дасть раду. Коркуцьончисі пригадалася хазяйка Штуфська, у якої мешкала на квартирі і яку в п’яній наминачці хтось із дітей штовхнув, і вона, пролетівши через подвір’я, скалічила ногу шматком дроту. Ганна не стрималася і з усієї сили дала стусана карапузові в спинку. Коли він, сердешний, опинився на підлозі, то гнів у її серці поступився жалощам і страху, що дитина могла скалічіти і закричати. Адже Андрійчик Глуховців у такому випадку завжди кричить. Проте цей неборака лише засопів від досади. Вочевидь, сприйняв своє падіння за власний промах. Тоді підвів голівку, підважився на рученятах, зафюркав, застогнав, затремтів увесь і так напружився, що під його круглим личком утворилося потрійне підборіддячко. Він з останніх сил закусив губу, наче справдешній важкоатлет, який підіймає штангу, і… зіп’явся на ніжки. Хитаючись, цей капшук тріумфально потряс кулачками, наче боксер на рингу — до своїх уболівальників! Відтак поглянув на Коркуцьончиху і переможно зацвірінчав, а їй здалося, що він хоче, але поки що ще не може сказати: «Думаєш, що ти — незамінна? Он як я славно без тебе справився. Ти ж лише плутаєшся мені під ногами…»