Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— То, мабуть, їй на мене наговорили, — почала виправдовуватися Мар’яна. — Я добре пам’ятаю, з ким була. Крім Василя, ні на кого більш і не глянула.

Ганна Антонівна пильно поглянула на Мар’яну.

— А ти хоч знаєш, хто чоловік Лідії Купер’янівни?

— Не цікавилася…

— Так от, вона одружена з Василем, тим самим, з яким ти сьогодні…

— Не може бути, аби Василь був чоловіком Вулички! — вигукнула Чолка.

— Але так воно є, — сказала Коркуцьончиха. — Усе село може посвідчити, що Василь і Лідія Купер’янівна — муж та жона. Я ж тобі ще на похороні Мухортички розповідала, — пригадала Чолці директорка свою розмову на погості.

— Але ж між Василем і цією Лідією вікова різниця, либонь, у… півстоліття… — не йняла віри Мар’яна.

— Це ще не причина, щоб розбивати їхню сім’ю… — відповіла директорка.

— Тоді чому… вони, ну, Василь і ця його вчителька ніде разом не бувають? — запитала Мар’яна. — Чому тоді, на поминках Василь і та його Лідія Купер’янівна сиділи за різними столами? А до клубу на танці Василь взагалі прийшов сам!

Коркуцьончиха зітхнула і, намагаючись бути терпеливою, стала пояснювати мар’яні:

— Лідія Купер’янівна, моя дитино, старша від свого чоловіка на 25 років. Навіть, якби вона пробувала примолоджуватися, то й тоді біля нього виглядатиме, наче мама. Свої то знають, а чужі можуть ляпнути якусь недоречність. Файдульський, коли його тільки призначили головою у нашому селі, потрапив на весілля і навпроти нього випало сидіти Вуликам. Ну тоді він, не знаючи нічого про цю пару, починає говорити до Лідії Купер’янівни: «Який у Вас чудовий син! А як схожий на Вас!» Файдульська, якій уже хтось встиг шепнути про історію одруження Василя зі своєю вчителькою, штрикнула Файдульського виделкою у литку. Та куди там! Він до самого кінця не вгавав: «Якого ви гарного сина виростили». Аж коли скінчилася забава — дружина розтлумачила йому, як він помилявся. Ось відтоді, аби не потрапляти в незручну ситуацію, Лідія Купер’янівна не сідає поряд свого Василя. А що одного його на танці відпускає — так це ж тактика мудрої жінки. Вона розуміє, що чоловікові потрібно давати волю, інакше збунтується, піде до іншої… А Лідія нікому його не віддасть. Усіх прибере на своєму шляху, хто захоче до нього залицятися. Щоби його завоювати — по трупах пішла…

— Як то… по трупах? — зблідла Мар’яна.

— Нічого ти не знаєш… Вона винна в тому, що наречена Василева наклала на себе руки.

— Як?

— А отак: Лідія відбила в неї Василя, от дівчина й повісилася.

— Але ж вона — вчителька!

— Ну то й що! Жінка є жінкою, ким би вона не працювала, — рівним голосом відповіла Ганна Антонівна. — За хлопів б’ються всі: і свинарки, і вчительки, і навіть, кажуть, професорки!

Не встигла Коркуцьончиха договорити, як за шибками веранди промайнув профіль Лідії Купер’янівни у хустині.

В скандальну історію Мар’яна потрапляла вперше, тож не знала, що в такому випадку слід робити. Але коли відчула небезпеку — у ній знов пробудився інтернатівський інстинкт. І її волосся стало дибки. Вона почала метатися від шафи до стелажа, але ніде не могла знайти сховку, було надто тісно. В її очах промайнув жах. Подібного душевного потрясіння Чолка зазнавала в дитинстві, коли до неї наближалася або лікарка Турянська зі шприцом, або Мирослава Йосипівна з мухобийкою.

— Я запущу в неї стільцем, як тільки вона переступить поріг медпункту, — не знайшовши виходу, крикнула фельдшерка так відчайдушно, що директорка оторопіла. В такому вигляді вона ще Мар’яну ніколи не бачила. Але Ганна Антонівна швидко прийшла до тями.

— Схаменися! — вигукнула. — Ти ж її скалічиш або й уб’єш, і тоді тебе кинуть за ґрати!

— Що мені робити? Що? — розгубилася Мар’яна і, здалося, навіть зменшилася у розмірі. Вона знала, як давати раду із капосниками в сиротинці. Але як жити серед нормальних осіб — цієї дипломатії ніяк засвоїти не могла. Якщо часом і відповідала грубо комусь інтелігентному, то радше від злості і безсилля, що не вміє дати відсіч. Адже їй зустрічалися такі, що вміли досягти мети, ані на тон не підвищивши голос. Тоді як вона своїм злослів’ям була не в стані чогось домогтися. Тож зодягла маску мовчазної і врівноваженої дівчини, бо інший стиль поведінки їй було не осягнути. Якщо хтось завойовував прихильників кокетством, велемовністю, то Мар’яна не могла цим похвалитися: була надто прямолінійною.

Руки Мар’яни затремтіли, рот вигнувся і вона вчепилася у светр директриси, злякано озираючись на вікно. Зараз Чолка нагадала Ганні Антонівні кошенятко, яке вона в дитинстві носила на руках. Воно так міцно трималося за свитку Гані, що продовжувало на ній висіти, навіть коли вона уже не підтримувала його долонями.