Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Збагнула: біда батьків у тому, що вони виховують своїх чад надто самостійними, тому й стають непотрібними їм, і на них потім ніхто не зважає.

З юних літ Коркуцьончиха бачила, що рідко якій матері вдається дочекатися пошанівку від рідних дітей у старості. Один її однокласник сів до тюрми, і мама збилася з ніг носити йому передачі, інший спився. А ось стара Когутиха не сміє слова сказати у своїй хаті, бо її дочка геть усе тямить у господарстві і не потребує жодних порад.

Також перед її очима постійно виникала бабуся, яку на схилі літ ніхто всерйоз не сприймав. Не помічали її, не кликали до столу, коли збиралися гості, а, запитуючи у неї про самопочуття, не чекали на відповідь. Ось на Кавказі, кажуть, там чим більше літ людині, тим за мудрішу її мають і тим дужче послух проявляють, на почесне місце саджають. Оскільки ж Ганна жила в Галичині, то не раз думала, що чинити, аби дитина була з нею поштива, навіть вийшовши в люди? І власним розумом осягнула: дитя доти шанує отця-матку, доки не обірветься від них його залежність. На згадку спадав Олежик — синок однокурсниці Пеньковички, в рідне село до якої приїжджала іноді з відвідинами. Спершу то було ангелятко, яке, коли мама несла відра з водою, лепетало: «Дай, я тобі помозю!» А вже коли став старшим, не хотів пособляти матері: щоби не пасти корову, прив’язував її у кущах, і взагалі всіляко ховався, коли вдома пахло генеральним прибиранням і дорученнями. Крім того, він постійно вимагав грошей у Ганниної товаришки. Коли вона не хотіла йому купити джинси, Олежик заявив, що піде з дому, буде грабувати пасажирів у поїздах і тоді йому вже не доведеться виканючувати в матері ті нещасні копійки. І був би виконав свою погрозу, якби Пеньковичка не наздогнала його за селом і не пообіцяла йому «Врангеля» [12] Фірма з виготовлення джинсового одягу. .

А донька Прутовичів, що поставили хату на початку цвинтаря? Коркуцьончиха пригадувала її ще дівчинкою, якій від дати випуску ледве сповнився рік, і вона, пробуючи говорити, видавала звуки, схожі на писк гумової ляльки. Бодай би вона і далі пищала, ніж говорити по-людськи. Бо коли підросла, нічого доброго не могла сказати, лише матюки гнула…

Коркуцьончиха зненавиділа свого сина, коли йому виповнилося лише чотири місяці. Причиною був насамперед батько Толика, який покинув її ще перед народженням дитини, і вона зачаїла у серці на нього образу. Але ще дужчою люттю пройнялася Ганна до рідного чада тоді, коли помітила, що й воно не хоче її любити: повзаючи підлогою або перевертаючись зі спини на живіт, при цьому незадоволено відмахувалося ручкою від неї, як тільки вона робила спробу допомогти йому.

Толик забував про матір, тягнувся до усього одноосібно, уперто відмовлявся від її підтримки, протестуючи усіма частинами свого тільця, але найчастіше намагався відіпхнути її, наче якусь перешкоду, кулачком. І хоча у нього не було сили штовхнути неньку, але сам факт цього занурював Коркуцьончиху в неприємні спогади.

Якщо інші малюки принаймні в перші місяці свого життя маскувалися під слухняних, а вже згодом починали качати права, то Толик відразу заявив про свою суверенність. Цей опецьок ніколи не плакав, коли лежав у мокрих пелюшках, хіба що кректав, сприймаючи це як тимчасові труднощі. А матінці здавалося, що він дає їй зрозуміти, що не дуже то і потребує її піклування. Його безвільне маленьке тільце, якому вже кортіло автономії, крихітні пальчики, які чіпко вимагали свого, і нестійкі ніжки, які втім твердо жадали самостійності, викликали в матері припливи то розпачу, то люті. І їй нерідко хотілося повисмикувати з дитини ці ручки і ніжки, як стебла цибулі — з грядки, а тулуб переламати об власне коліно. «Ось вона — гірка материнська доля, — міркувала печально Коркуцьончиха, і серце її ділилося на дроби. — Що ж буде далі, якщо ця личинка вважає, що уже може без мене обійтися?»

Також Толик не всміхався до неньки, як це робив онук Глуховців. Коркуцьонок же до цієї міни вдавався лише тоді, коли вздрить на подвір’ї кішку чи качку, навіть муху і то хотів обняти, а маму — ні. В такі хвилини його оченята, розміщені одне від одного трохи задалеко, зачудовано розширювалися, а ротик розтягувався від вуха до вуха, і серед нього радісно трепетав язичок! Тоді Коркуцьончисі кортіло ляснути Толика по личку і штурхонути так, щоб він аж на землі розпластався. «Ах ти ж відросток нещасний, щеня, гнида, — шаленіла Коркуцьончиха, — як можеш захоплюватися нижчим створінням, яке до того ж не дало тобі життя?»