Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Одного разу кума Коркуцьончихи — Наталка Ступерначка подарувала Толикові пластикового ведмедика. Коли хрещена матір пішла додому, то Коркуцьончиха поставила іграшкового бурмила на стіл, аби хлопчик не зміг до нього дотягнутися, і попросив у неї дати йому цю забавку. Саме так вчинила б донька Стиранок. Але Толик був не такий, як усі інші діти. Він, як завжди, зігнорував маму і поклався лише на себе. Збагнувши, що подароване ведмедятко — надто високо, Толюсик здогадався підставити собі під ніжки ослінчик. Він уже мав намір схопити цяцянку і навіть звитяжно задзумкотів у сподіванні близького тріумфу, як Коркуцьончиха, задихаючись від злоби, перевернула під ним стільця. Малюк звалився на підлогу личком, і з під нього протекла смужка крові. З криком кинулася матінка до дитинчати і, плачучи, поклала його на ліжко, притиснула до його малесенького закривавленого носика мокру хусточку. «Я так за тебе злякалася, — лебеділа вона крізь сльози до цього сердеги і тицяла у себе пальцем. — Ось я, мама, можу дати тобі цяцю», — штирхнула вказівним перстом у тваринку із синтетичних полімерів. — А ти сам — ні-ні!» Але, поглянувши на малюка, Коркуцьончиха затнулася: Толик навіть не думав плакати. Обмацавши свою кирпочку, він лише пролепетав сам до себе:

— Ва-ва? Ва-ва?.. — наче дивувався: «І як це я міг так оступитись? Адже усе було продумано».

— От слухав би маму, то й вави не було б, — повчала Толюнця Коркуцьончиха. — У мене, сину, ще більша вава, на серці, бо ти мене зовсім не любиш…

Але синок був байдужим до слів неньки. Бо наступного дня під час прогулянки Коркуцьончиха спостерегла, як хлоп’я широко розставляє ніжки, аби перейти через калюжу, ще й безтурботно підпадьомкає, наче жайворонок у небі. Видко, учорашній урок не пішов синку на користь, і він далі намагався обходитися без матінки. Щоб закріпити недавню науку, Коркуцьончиха штовхнула його, але непомітно, ззаду, аби він думав, що упав сам. Коли з води стало видко лише голівку Толика, то Ганні спало на думку, що він ось-ось втопиться, і вона кинулася йому на допомогу зі слізьми. «Це все баба Яга! У-у-у… — сюсюкала вона до Толика, намагаючись взяти його на руки. — Але я підоспіла, вона мене злякалась і втекла». Матері так хотілося, аби син припав до неї і пролепетав: «Мамусю, голубочко, не залишай мене. Без тебе — стра-а-а-а-ашно, а з тобою — так до-о-о-о-обре». Однак ці слова залишалися лише у мріях Коркуцьончихи. Бо ось синок виборсався з її обіймів, почеберяв до баюри і знову розвів ноженята, аби перескочити через воду. Вдало пурхнувши над калабанею, він застрибав на своїх хистких підпірках і залопотів: «Я мозю! Мозю! Мозю! Ся-я-я-ям!»

Самовдоволення цього людинятка, яке вже з перших місяців життя намагалося вилетіти з-під материнського крила, так обурило Коркуцьончиху, що вона підкралася до синочка і знову штовхнула його. Але малюк уже став спостережливим і помітив її рух. Змигнувши перед мамою кулачком, він загудів: «У-у-у-у!» Хоча в його далеко розкинутих віченьках ще не було люті, проте Коркуцьончисі здалося, що цей пузанчик їй погрожує: «Начувайся, ось як стану великим, то здам тебе у дім перестарілих!»

«Постривай же, карлику жалюгідний, вишкварку недоношений, молокососе лукавий, я ж тебе навчу шанувати матір!» — крикнула Коркуцьончиха і замахнулася. Небожатко, перелякано писнувши, заляпотіло босими п’ятками подалі від Коркуцьончихи. При цьому воно оглянулося, і директорка побачила, як гримаса жаху перекривила його видочок. Здавалося, синок лише тепер, на тринадцятому місяці життя помітив свою матінку, і її присутність неабияк його злякала. Він ще швидше подріботів з двору.

Втеча дрібненької істоти, яка дезертирувала по-людськи дуже приблизно, навіть не згинаючи ніжок у колінах, але уже не бажаючи мати нічого спільного з рідною матір’ю, довела Коркуцьончиху до оскаженіння. І їй захотілося приплюснути цього недозрілого зухвальця, наче таргана. «Батько утік, а тепер вже і ти береш з нього приклад! — верескнула Коркуцьончиха. — Ще не можеш гаразд на ногах встояти, а вже так само сваволиш! Але я не допущу, щоб ти наді мною верховодив!» Вона не зупиняючись здійняла з ноги тапок на важкій танкетці і запустила його в крихке маленя.

Взувачка з такою силою влучила в делікатну потиличку дитинчати, що воно жалісливо цінькнуло, заточилося і, упавши носиком у траву, більше не поворухнулося. Так і заклякло, розкинувши рученьки і ніженьки.

Спершу Коркуцьончиха подумала, що прикінчила це дияволя, і полегшено зітхнула. Але воно лише зомліло. Проте, отямившись, уже не пробувало ні бігати, ні тим паче погрожувати кулачком. Нерухомими стали його оченята й губенята. А лікар зі Львова запевнив матір, що після такого струсу мозку дитина уже ніколи не заговорить і на все життя залишиться паралізованою. Коркуцьончисі з душі звалився камінь. Тепер Толик не буде її зневажати, а на старості не вижене з рідної домівки! Проте медик помилився. Бо через місяць Толик несподівано оклигав. Сталося це тоді, коли Коркуцьончиха перевіряла учнівські зошити із зоології, і до її вух долинуло дитяче гугоніння. Вона затрусила головою, вважаючи це за галюцинацію. І тоді побачила, що Толик, який уже пробудився, лежачки простягає до неї рученята!