Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Взагалі до струсу мозку маленький Коркуцьонок більше нагадував дорослого чоловіка, ніж пізніше, коли почав ходити до школи. Бо малятком був терплячим, розсудливим і самостійним, а подорослішавши, не міг собі зарадити і без мами — ні на крок! А неньці так хотілося, щоб він був водночас і незалежним, і її мав за авторитета. Крім того, з кожним днем Коркуцьонок поганішав: його стопи почали нагадували ласти, губи порозросталися, а ніс розпухнув, неначе банка.

Мама стала для нього і порадницею, і навіть лікаркою. Якось його налякала донька місцевої фельдшерки. Дівчинка жила серед розмов батьків про болячки односельчан та посібників про захворювання, то ж не пропускала нагоди сяйнути (і налякати!) своєю обізнаністю. Коли одного разу Толик наминав вареники із сиром, Галочка, мабуть не без заздрощів, сказала:

— Мама каже, що хто багато їсть, у того серце заростає салом і він помирає…

Почувши таку новину, Коркуцьонок з переляку заойкав, помчав з варениками до хати і сховав їх у найдальшому кутку. І боявся навіть поглянути у їхній бік.

— А Галя казе, со я — дузе губий і коли буду їсти, то мій зивіт загосте зигом і я помгу… А-а-а! — заголосив Тольцьо, тільки-но до хати зайшла мама.

— Не плач, дурненький, — втішала свого відприска мати. — Ти ніякий не грубий, а якраз такий, як треба. А та Галя, вона тобі просто завидує, бо сама не може бути такою…

Аргумент Коркуцьончихи синочка переконав. І надалі він весь час радився тільки з мамою. Він мав звичку вибирати сало з ковбаси, пхекати на молоко, бо воно, на його думку, смерділо коров’ячим хвостом. Але якщо мама запевняла Толика, що його життю ніщо не загрожує, то він споживав знехтувані продукти з легким серцем.

Коркуцьончиха тішилася слухняністю синочка, аж поки не настав йому час іти до школи. Тут уже треба було привчати його обходитися без сторонньої допомоги. Але Толик затявся і квит. Тоді мамця його переконала:

— Ти мусиш навчитися сам їсти й одягатися, бо інакше… ніколи не виростеш…

Після такого аргументу Коркуцьнок погодився, але вимагав, аби мама на нього щоразу дивилася, як він робитиме ту чи іншу дію. Коли він невміло підносив ложку до рота, то Ганна мусила все залишати і захоплюватися його вчинком: «Ай, молодець!» А коли ішов до школи, яка стояла вкінці сільської вулиці, то мамця мусила весь час глядіти йому вслід зі свого дворища і кричати: «Синочку, я — з тобою!»

Якщо інші діти змалечку мріють: «Я, коли виросту, буду продавцем, ближче до іграшок», то Коркуцьонку подібні марення навіть на думку не спадали. Знав одне: усе буде так, як схоче мама, яка ніколи нічого поганого йому не нарадить. Рівнятися на кращих і ставити перед собою мету не було властиво Коркуцьонкові, як для собаки — їсти цибулю. Він не розумів, як то можна хотіти бути першим у класі, раніше від інших прибігати до фінішу стометрівки на уроці фізкультури. Інша річ, якби мама наказала. Але Коркуцьончисі було спокійніше на душі, що її син — непомітний і не поривається на подвиги. І в той же ж час її серце краялося на дрібні частини, що Анатолій пасе задніх. Проте втішала себе думкою, що ніколи не втратить ореолу всемогутньої чарівниці в очах свого сина, тоді як сусідські діти матимуть своїх матерів згодом за ніщо. То ж не втомлювалася з дня на день повторювати своєму чадові, що тільки вона одна його любить, а решта лицемірить, щоб виманити в нього іграшку. Лише вона одна йому правду каже, а інші — брешуть, щоб схилити на свій бік, використати та й насміятися. Лише вона йому добра хоче, а в інших тільки й на думці, якби йому ногу підставити!

Коли Анатолій закінчив школу, то мама вирішила, що її син повинен пірнути в море словесності, і не відпустила його до армії. Лікарі за відповідну суму вигадали для нього стільки хвороб, що навіть якби він згодом і захотів віддати почесний борг Батьківщині, то йому не дозволили б цього зробити, один раз зиркнувши в його лабораторну картку, яка за кілька літ розпухла до товщини повного видання творів Шекспіра. Тож мати повезла його до того інституту, з якого випускали педагогів мови та літератури. Ректор кузні кадрів доводився колишнім однокурсником Ганні. Бачачи великожиляківську директрису, повертався у далеку юність. А три тисячі радянських карбованців, які Коркуцьончиха зібрала від батьків учнів за підвищені оцінки, а тепер вручила ректору, взагалі розчулили владаря альма-матері. І він прийняв Толика в науку. Але навіть на час іспитів Коркуцьончиха не відпускала синка ні на крок. Розвідавши, у якій аудиторії абітурієнти пишуть твір, мати видряпалася на горбок, куди виходили ті вікна, що були їй потрібні, і не відводила від них погляду дві години. Була впевнена, що Толик, коли з ним станеться біда, подасть їй через шибку сигнал.