Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коркуцьончиха очам своїм не повірила. На цей жест хлопчик не був здатним навіть при здоров’ї. То як йому вдається ворушити передніми кінцівками після того, як лікар напророчив йому каліцтво? Коркуцьончиха наблизилася до ліжка, підняла дитятко і пригорнула до себе дуже обережно, все ще не вірячи в те, що сталося. Адже ще місяць тому вона навіть мріяти не могла про таке щастя! Подумати тільки: Толик її потребує, приймає з розпростертими обіймами! Тоді хлопчик вразив її ще дужче, переводячи очка на підлогу. «Невже він ходитиме?» — подумала Коркуцьончиха і поставила його на поміст. Толик, чіпляючись за матінку усіма частинами тіла, важко потупав до дверей. Відтак він зупинився і вчинив взагалі нечувану річ: перевів очі від клямки на Коркуцьончиху, подав їй малесеньку долоньку і зажебонів: «Мими-мими-мими-мими-ми!» У його позі, жесті, голосі відчувалося благання: «Пересади мене через поріг, адже я — такий кволий і немічний, а ти — усе можеш!» «Нарешті, він мене мамою визнає!» — подумала Коркуцьончиха і змахнула сльозу. — Дочекалася таки!»

Поцілувавши дитинча в голівку, матінка переставила його через поріг. Наступні двері вели на вулицю. Толик знову поглянув на Коркуцьончиху й тицьнувся у неї м’яким зап’ястячком. Коркуцьончиха аж заплакала, настільки зворушливо поводився її хлопчик!

Надворі синок навіть не думав гайнути хто знає куди на власний розсуд. Дарма, що там було повно усілякої живності. Він не погнався за кішкою, не намагався зав’язати знайомство з курчатами, а, помітивши каченят, перелякано зарохкав і сховався за маму. І Коркуцьончиха почула, як він задихається від жаху. А коли прогнала водоплавних пташат вглиб двору, її хлоп’я відважилося висунутись зі свого сховку, подивилося їй в очі і подячно хрюкнуло. Воно визнавало лише одну матусю. Бо знову поглянуло на неї довірливо і, відшукавши її руку, лагідно залебеділо: «Мими-мими-мими-мими-ми!» Тоді зробило з допомогою мамці крок, знову скерувало на неї свій зір, довірливо потягнулося до її правиці і, витягши ротик хоботком, зворушливо мукнуло: «М-м-м-ми!» Воно і після третього кроку повторило цю ж комбінацію жестів та звуків. І після четвертого. І після п’ятого! І так до вечора хлопченя не зводило очей з мами і стиха лепетало: «Мими-мими-мими-мими-ми!» Матінка не знала, куди від щастя подітися, і дякувала долі за те, що так сталося. «Таки правду хтось казав, що немає нічого поганого, щоб не вийшло на добре», — міркувала Ганна, подивляючи синочка, що не бажав без неї ступити ні кроку і навіть їсти не поривався, хоча вітер минулої ночі натрусив чимало слив, і вони рясно синіли на подвір’ї. Тільки нагнися, підніми та їж. Від напливу материнській почуттів Ганні захотілося негайно нагодувати чемного синочка. Повела його до хати і поставила перед ним мисочку із супчиком. Але дитя навіть не зробило спроби вхопитися за ложку: склало рученьки, як чемний школяр — за партою і світило оченятами на матінку. А коли вона піднесла до його ротика ложку — воно знову подячно замекало.

Минув рік, другий, третій, і синівська увага почала втомлювати Коркуцьончиху. Не кажучи вже про те, що їй тепер було ніколи навести лад у хаті, попорати корову, качок та кішку, які від голоду верещали на різні голоси. Бо коли вона, взявши дійницю, зачинила сина самого в хаті, то він, бавлячись сірниками, підпалив диван. Тоді спробувала брати дитинча із собою. Але годівля свійських тварин викликала в нього такий напад ревнощів, що воно болісно скривлювало свій ротик і починало кусати матір за руки та ноги тими поодинокими молочними зубчиками, які до півтора року встигли у нього прорости. Якось Коркуцьончиха вирішила не потурати синочкові і, прив’язавши його до столу, подалася нарізати салат з кропиви для качок. Коркуцьонок підтягнувся до вікна і, спостерігши, що мама готує щось явно не для нього, так верещав, що збіглися сусіди. Через маленького неслуха Ганна була змушена продати усе, що мукало і квоктало у хліві, а яйця, сир, молоко і сметану купувати в сусідів і займатися тільки синочком. Коли Коркуцьончиха ставила перед малим тарілку з обідом і наказувала робити «гам-гам!», то Толик роззирав посуд, нюшкував його і запитально дивився на матір.

— Сам гам-гам, сам, — заохочувала Коркуцьончиха Толика, ховаючи від нього очі.

Тоді хлоп’я починало скавуліти і монотонно повторювати, як робот:

— Мими-мими-мими-мими-ми!..

Побачивши іграшку, Коркуцьонок тепер уже не пробував узяти її сам, а переводив очка на маму і заходжувався скиглити. Це означало, що вона повинна йому це брязкальце подати.