Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Я з Вуличною поговорю, — пошепки пообіцяла Коркуцьончиха Мар’яні, заштовхуючи її до боківки, що правила за кухню. — А ти нікуди не виходь…

Мар’яна забилася за кахельну піч і, замружившись, відразу ж згадала і свої подряпані щічки в дитинстві, і викручені пальчики. Ця Лідія Купер’янівна, певно, таки доводилася родичкою покійній виховательці. Бо у неї було таке ж провалене обличчя. І такі ж замашки. Бач, примчала сюди із сокирою. Але як не нашорошувала вуха Мар’яна, з двору не долітали не те що бренькіт знаряддя для рубання і тесання, але й жоден інший звук.

Час тягнувся так довго, що можна було б уже дитину народити. Нарешті, двері відчинилися. Мар’яна затамувала подих.

— Ось де ти! — гукнула Коркуцьончиха, виявивши сховок Чолки. — В о н а пішла…

— Невже хотіла повибивати мені зуби? — спитала Мар’яна.

— А чого ж би сюди перла? Подякувати тобі? — підвищила голос Коркуцьончиха, але, поглянувши на нещасний вигляд фельдшерки, зм’якла. — Ото дивлюся на тебе, і так мені тебе шкода. Важко тобі, моя доцю, доведеться у житті. Та ще тут, у нас, в селі ціняться міцненькі дівчата, а тебе й вітром знесе. Якби ти знала, яка щойно важка розмова у мене з Вуличкою вийшла. Вона ж тримала за пазухою сокиру. «Де, — запитує у мене, — ця паскудниця? Зараз я їй руки відрубаю, щоби не обіймала мого Василя!»

Мар’яна аж побіліла від страху.

— Хм, ти не уявляєш, скільки мені сил коштувало переконати Ліду Купер’янівну, аби не била вікон у твоєму медпункті! — скрушно похитала головою директорка.

— Але ж я сирота… — спромоглася на слово Мар’яна.

— Та це не дає тобі права спати з чужим чоловіком! За пепелюб у нас в селі по голівці не гладять.

Чолка затремтіла, наче в неї зненацька появився синдром Паркінсона. А раптом Лідія Купер’янівна чигає на неї за рогом? Мар’яні стало так лячно, що вона готова була забратися звідси хоч зараз. Але куди? До Гейри? Чолка не знала, де цей музикант мешкає, бо він був із сусіднього села. А про Василя й мови не могло бути. Адже він — чоловік Лідії.

— Перебирайся жити до мене, — помітивши Мар’янчину нажаханість, запропонувала їй директорка. — Тоді ніхто тобі й слова лихого не скаже. Повір, ти не знатимеш горя, телевізор дивитимешся, скільки схочеш. Знаєш, як то погано тій людині, в якої немає цього ящика: їй у крамниці навіть ні про що погомоніти з іншими бабами: адже ні фільму не бачила, ні запуску космонавтів, ні матчу київського «Динамо» з московським «Торпедо».

У відповідь замість подякувати Мар’яна лише замуркотіла. Надто бідна мова, аби людина могла з її допомогою передати те, що в неї є на душі.

В юні роки Ганна Коркуцьонок, навчаючись в педагогічному інституті, винаймала житло в однієї міщанки — пані Штуфської. Квартирантка мешкала в мансарді старого особняка, а господиня з чоловіком займали увесь спідній поверх. Громадянка Штуфська виростила п’ятьох діточок, які дуже рано вилетіли з родинного гнізда і обзавелися сім’ями. Ганна бачила їх двічі на рік — на Різдво та Великдень. Вродливі і незалежні чоловіки, вони так ґонорово вели своїх дружин під руку! І починалося застілля. Чим довше воно тривало, тим нестерпнішими ставали сини пані Штуфської. Усі п’ятеро були пияками і, коли заливали баньки, то починали галасувати, сперечатися і ніяк не могли домовитися, хто кого більше поважає. Дехто з нервовіших хапався за обух, і решта братів кидалися його зв’язувати. Так що учта завжди закінчувалася бійкою навкулачки в викликом міліції. Якось в одне із таких свят Ганна, приваблена галасом, підглядала за цим родинним шоу крадькома з-за штори, щоби не потрапити в свідки, і побачила, як її господиня кинулася в саму гущу розбурханих нащадків. Проте не довго там, серед рідних діточок, затрималася. Вони так делікатно витіснили матінку зі своєї тусівки, що вона пролетіла через усе подвір’я і, заточившись, напоролася на кавалок дроту, що стирчав з-під землі. Розірвала панчоху і… ногу. Тоді піднялася до Ганни, щоби позичити йоду.

Квартирантка була здивована, що в господині немає цього копійчаного ліку. Мабуть, здогадуючись про подив комірниці, Штуфська поскаржилася на невдячних діточок, на яких стратила чимало грошей, викупляючи з міліції за участь у бійках, в яких вони, добряче хильнувши, були постійними учасниками. «Раніше вони ставали добрими дітьми, — скаржилася Штуфська. — А як зв’язалися з поганими компаніями, то розбатярувалися, зробилися п’яницями». Але згодом старенька, мабуть, шкодувала про свою відвертість зі студенткою і їй було соромно, що так зганьбилася у хвилину розпачу. Бо ще не встигнув струп відвалитися з її литки, як вона при зустрічі з Ганною сказала: «Не хочу Бога гнівити: у мене ще золоті діти! Ось там, під третім номером Славка Процайличка має ще гірших!» Коркуцьончиха не мала нагоди познайомитися з нащадками незнайомої їй Процайлички, але поставила себе на місце нещасної Штуфської. І почала боятися повторити її долю. Чим довше вона розмірковувала про синів подружжя Штуфських, тим більше приходила до висновку: винна в жорстокості дітей матір сімейства. Надто рано вона випустила їх з батьківського дому. От якби Штуфська тримала їх при собі під своєю опікою, то запобігла б нещастю.