Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Познайомившись із Василем, Мар’яна також довідалася, що вона — красива. Отак сьогодні поглянула на себе у дзеркало і здивувалася, чому раніше не помічала, що має таке свіже лице. Чи може воно у неї погарнішало аж тут, у Великих Жиляках? Бо в інтернаті вихователька Мирослава Йосипівна постійно з неї насміхалася і не втомлювалася повторювати, що вона — огидна, схожа на хлопця, байстрючка. Дівчатка, які зростають у сім’ях, рівняються на маму, тітку, сусідку, врешті, на артисток кіно. Мешканки ж закритих закладів, які не часто бачать дорослих, ототожнюють себе зі своїми ровесниками, іноді навіть з хлопчиками, що є з ними в одній групі. То ж Мар’яна придивлялася до своїх товаришок і заздрила деяким з них, які, на її думку чи виховательки, були краще скроєні. Як їй хотілося бути схожою на Уляну, яка мала світлі кучері, очі з голубими білками та білу шкіру. До семи літ Мар’яна, як і усі діти, вірила в чудо і сподівалася, що до неї з’явиться чарівник і захоче виконати одне її бажання. І тоді вона, не вагаючись, попросить у нього зробити її такою, як ця Уляна. Мар’яна вже не дивувалася, що мама від неї відмовилася: як можна любити таку непривабливу дитину? І лише Василь розчаклував її, як царевич — царівну-жабу, — вона відчула, як гарнішає…

Вранці на прощання Мар’яна потерлася щічкою до руки Василя і зарила пальчики у його волосся. І коли він вийшов за поріг, в її чорних вкрапленнях очей сяйнули зелені зорі. Нарешті за багато літ Мар’яна позбулася забула про своє бажання коли-небудь потрапити на посаду медсестри до інтернату, аби помститися лікарці. Великі Жиляки починали їй подобатися, і вона вже не хотіла їх полишати. Сліди кривди поступово стиралися у її душі, блідли. А далі фельдшерка взагалі замислилася, чи були ці прикрощі в її житті? Може, вона лише бачила страшний сон?

Мар’яна повернулася до хати і, притуливши голову до подушки, задрімала. І знову їй наснилися слова про Вампіра волохатого, який:

Чолка схопилася з ліжка і почула стукіт у вікно. Вона відразу пригадала, що вона — фельдшерка. І в неї не залишалося сумніву: хтось уже із самого ранку прийшли із новиною: мабуть, у селі якийсь дядько собі знову зламав чи підвередив ногу чи руку і прислав до неї зв’язківця. Тож побігла хутчій відчиняти.

До сіней ввірвалася Коркуцьончиха, захекана і стурбована. Навіть якби за нею гнався розлючений бик Рульки, який зажив у селі слави неперевершеного забіяки, то, їй богу, вона не могла б бігти швидше, ніж зараз.

Загледівши директрису в такому вигляді, Мар’яна настрашилася і подумала, що Толикова мамця несе їй службову новину: у Великих Жиляках або хтось народжується або ще гірше — вмирає. І фельдшерка вкотре пошкодувала, що вибрала вкрай невдалу спеціальність. Ніколи вона ще не відчувала такого безсилля медицини, як тут, у Великих Жиляках. Тож мусила щоразу кривити душею, аби потішити того, кому вже не довго втішатися світом. Повинна була обнадіювати нездольну, що ця буде плодоносити навіть у віці біблійної Сари; нещасному, в шлунку якого утвердилася виразка, обіцяти, що він ще їстиме за одним махом сорок штук вареників; сліпого потішати, що він незабаром ще отримає таку здатність бачити все, що треба і не треба, що сам цьому буде не радий.

— Швидше зачиняй двері! — вигукнула Ганна Антонівна.

— Що? — прошепотіла Мар’яна, не в стані прогнати зі своїх вух слів жахливої колискової.

— Швидше зачиняй двері! — повторила свій наказ директорка.

— Та що сталося? — поцікавилася Чолка, закинувши защіпку у петельку біля входу.

— Усе село гуде, що ти була з цим Василем, а Вуличка нахваляється тебе вбити, — повідомила Коркуцьончиха. — Рулька щойно зустріла мене і веліла тобі передати, що Вуличка зібралась до тебе із сокирою. «Хай, — каже, — у тюрмі відсиджу, але там їсти дадуть, і я знатиму, що цієї розлучниці більше нема!» Господи, як я бігла! Боялася, що уже не встигну. Ху!

— А чому ця Вуличка так в’їлася на мене? — запитала Мар’яна, здивована поведінкою вчительки. Вона щось тільки двічі розмовляла з цієї Лідією Купер’янівною, яка справила на неї враження жінки лагідної й розсудливої. От лише провал на середині обличчя робив її схожою на злу виховательку Мирославу Йосипівну і пробуджував у Мар’яни неприємні спогади про нещасливе дитинство.

— Адже ж ти весь вечір танцювала з її чоловіком ще й усю ніч провела з ним, — пояснила Коркуцьончиха, стурбовано озираючись на двері.