Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коли народні ігри скінчилися і Гейра мав намір провести Мар’яну, то зненацька біля них виріс Коркуцьонок.

— Можна, і я з вами?

— Оце зараз Мар’яна мене проведе і повернеться за тобою, — пообіцяв музикант.

Подвір’я хутенько спорожніло.

— Чому, Тольцю, не йдеш спати? — запитала синка директриси Рулька, якій було по дорозі із завклубом Славком.

— Магяну цекаю, — відповів Коркуцьонок.

— А де ж вона?

— Післа відпговадити Гейгу… І він казав, со вона потім повегнеться до мене… — лепетав Коркуцьонок.

Зітхнувши, сільська прибиральниця побігла до Коркуцьончихи і сповістила їй прикру новину. Так що замість фельдшерки із темряви випірнула мати.

— Нікуди не піду, — пручався синок. — Мені Магяна пообіцяла… і буде тут з хвилини на хвилину!

— Не прийде твоя Мар’яна… Бо я щойно її зустріла, і вона просила тобі передати, що її зненацька викликали до сусіднього села, до тих, як їх, Пліток, людину рятувати: там якась баба впала з воза… — промовила Коркуцьончиха, тамуючи сльози. Знову переконалася, що чергова її надія — віддати сина в добрі руки, провалилася.

Хоча Мар’яна, вибираючись до Великих Жиляків, відчувала, що на перших порах їй буде дуже важко перелазити через паркан медичної практики, але такої ситуації, яку застала в селі, вона ніяк не могла передбачити. Люди Великих Жиляків взагалі обминали її медичний пост, бо до свого здоров’я ставилися презирливо, навіть зневажливо і висміювали кожного, хто приділяв йому увагу і шанував себе. Тож розкушували горіхи зубами і пили таку холодну воду, що від неї зсудомлювало щелепи навіть в худоби. Іти через село з маленьким згорточком серед великожиляківських господарів та господинь вважалося навіть непристойним. На плечах мусив бути клунок, який удвічі перевищував би розмір свого власника. Тому люди хронічно надривалися. А падати на городі було їхньою справжньою українською традицією. Вони мали звичку спершу хапатися за сапу, а тоді — за поперек. Мати за паспортом сорок років, а за здоров’ям — цілих сімдесят стало таким звичним явищем, що ніхто цьому навіть не дивувався! Де вже було цим тубільцям дбати про міцне тіло й такий же дух, якщо навіть сам голова сільради безугавно повторював, що найкращим засобом від грипу (ангіни, застуди, виразки і т. д.) є вогнепальна зброя: раз бабахнув — і хвороби нема! Зрештою, великожиляківці так уже змирилися з недугами, що вони для них стали ледь не святими опікунами на зразок святих Варвари чи Пантелеймона, яким складали шану. Коли хтось у когось про щось розпитував, а опонент не міг знайти відповіді, то казав: «А хвороба його знає!»

Життя колгоспників наяву відрізнялося від життя їхніх колег у газетах, як і справжні будні інтернатів від тих, коли мала приїхати комісія. На підмостках сцени та у телевізорі сільські трударі виглядали такими вже… декоративними, бутафорними, випещеними і розповідали слухачам, як вони гарно живуть. Ці ж справжні селяни були знищеними, зруйнованими, пожмаканими і постійно бідкалися.

Можливо, жителям Великих Жиляків справді було важко. Але ще спрацьовував забобон, що не можна хвалитися. Бо недремним є заздрісне око, здатне наслати біду, і людина усі здобутки може втратити за один день. Зрештою, виставляти напоказ добре здоров’я та благополуччя у Великих Жиляках навіть вважалося поганим тоном.

Коли до Чолки прийшла донька Прутовичів — просити довідки на аборт і сіла на крісло, одна з ніжок якого трималася на чесному слові і Мар’яна її застерегла: «Обережно! Цей стілець — поламаний…», то відвідувачка махнула рукою: «Е, нічого зі мною не станеться, вгору не злечу…»

«Зате упадеш…» — пригрозила Чолка. «Дупа — не склянка», — відпарирувала співрозмовниця.

Через тиждень до Чолки звернувся молодший брат-школяр Прутовички, спина якого нагадувала географічну карту.

— То все змагання з боксу, — пояснив Прутович-молодший.

— Ти там був? — поцікавилася Мар’яна.

— Ні, але Володька мені показав, як усе було…

Вже з ким, а з братом Прутовички фельдшерці нудьгувати не доводилося. Невдовзі Чолка стала біля автобусної зупинки свідком розмови Прутовича-молодшого з телемайстром.

— Ви би не перевірили мій кінескоп? Я учора колупався у вусі цвяхом, колупався, аж чую: зненацька у моєму телевізорі звук пропав! — скаржився Прутович.

А копач Гудулка, зустрівши якось фельдшерку на вулиці, спитав у неї:

— Якщо ви — дохторка, то вгадайте, чого мені бракує?