Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Отче, ось я вам зараз свої штани позичу, тільки припиніть у…. рясі таке витворяти! Це ж гріх! — волав старий Вулик, і доброякісні утвори із епітелію слизової оболонки його носа лопотіли, як листя дерев від пориву вітру.

— Гріх — у міх, а спасіння — в торбу! — перекрикуючи акордеон та ударний інструмент, відповів Мушкателя і ще несамовитіше закружляв зі своєю жінкою.

Гудулка подякував за танець Мар’яні, і вона подивилася на нього іншими очима. Згадала добру виховательку Уляну Петрівну, яка не втомлювалася повторювати: «Кожна людина отримує від природи який-небудь талант». І Мар’яна переконалася, що Гудулка не лише справно копає ями на кладовищі, а й мастак танцювати — легко, зграбно, галантно!

Почався вальс. Незаангажована Мар’яна роззирала музикантів. Один із них — оцей наелектризований гітарист (їй уже сказали, що звати його Гейрою) співав соло:

Після цих слів він підморгнув Мар’яні і усміхнувся! Вона озирнулася. Але позаду, крім Коркуцьонка, нікого не було. Чимало дівчат танцювали посеред залу, а численні шанувальниці Гейри обступили сцену. І тоді Мар’яна збагнула: Гейра усміхнувся до неї! І її душа стрепенулася. Бо вона ще ніколи не відчувала на собі такого доброзичливого погляду. Вихователі й няньки в інтернаті на Мар’яну переважно витріщались з такими ненавистю, осудом або огидою, що вона була впевнена: вона — рідкісна невдаха й потвора! Тож жила із відчуттям постійної провини за те, що навіть посміла на світ появитися і тепер мозолить очі наставникам та волонтеркам. А якщо на лиці когось із персоналу появлялася посмішка, то радше від зловтіхи, і супроводжувалася глузами з приводу її очей форми мигдалю.

Не такою була усмішка Гейри. Вона свідчила, що її господар має Мар’яну якщо не за красуню, то принаймні за свою людину, з якою хотів би поговорити.

Коли почався танець з хусточкою, Гейра відклав гітару, зіскочив зі сцени і став у коло біля Мар’яни! Спершу його до поцілунку запросила школярка Друтовичка, а вже тоді він — Мар’яну. Але щойно простелив хустинку на підлозі і зібрався пригорнути Мар’яну, як межи них встромив свою пичку Коркуцьонок і запхикав:

— А мене?

Щоб Коркуцьонок не заважав, то йому доручили вимикати світло у той час, як за сценарієм хлопець і дівчина мали торкнути губами одне одного. Учитель дуже тішився з того, що виконує таку суспільно корисну працю.

Губи Гейри були такими ж м’якими, як і мелодії струн його гітари. Мар’яна обійняла гітариста і сама собі здивувалася. Ще жодного разу в житті нікого не пригортала, бо й її ніхто не притискав до серця. Нікого не любила, бо і до неї ніхто не відчував глибокої відданості. В дитинстві вона не навчилася спати з іграшковим ведмедиком чи лялькою, бо їх у неї ніколи не було. А перший хлопець — Олег — той ухилявся від її рук, як тільки вона робила спробу закинути їх йому на шию: завжди кудись поспішав.

Коли Гейра знову взявся за свою семиструнну подругу, Мар’яна зрозуміла: то тільки задля неї він на декілька хвилин припинив музичити. А ще їй стало прикро, що вона досі даремно жила: навіть не здогадувалася, що хтось може так гарно і ніжно приголубити, з Олегом нічого подібного не було.

Далі почалися колективні танці: так захотів Файдульський, який був за розпорядника і любив масовість у всьому. І незабаром усі пари ніг затупотіли, постаті закружляли, від великої швидкості лиця лише миготіли. От тільки Коркуцьонок відставав, на велику радість товариства усі танцювальні фігури робив із запізненням, бослуху не мав, але ритму дотримувався більш-менш пристойно, ніхто з танцюристів не заплутався. Взагалі, він весь час виконував один і той же танок. А на зауваження насмішників відповідав:

— Так, я танцюю тільки один танець, але пгинаймні знаю, со то є «Подоляноцка». А ви смикаєтеся і показуєте, не знати, со, — говорив Коркуцьонок до хлопців, які вихитувалися, наче вагони під час руху.

Незабаром гопцювали всі: хлопці, дівчата, молодиці, діди, баби і…пляшка! І реготав саксофон, щебетав акордеон, квакала електрогітара, дзижчала йоніка.

А коли оголосили дамський танець, і полився повільний вальс із репертуару Деміса Русіса, Мар’яна запросила Гейру. Той знову залишив гітару.

У залі стояла півтемрява. До неї з неба зазирали зіркові скупчення й світила-самітники. Про таке щастя Мар’яна навіть не сміла мріяти, місяць тому в’їжджаючи до Великих Жиляків. І такою пустою, марною та мізерною тепер здавалася її затія — потрапити на посаду медсестри до інтернату, аби помститися тамтешнім працівникам. Їй раптом захотілося любити, і це бажання витіснило виношувану роками ненависть до батьків, яких не знала, до лікарів, інтернатських звироднілих виховательок, на увесь світ.