Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Єдиною панацеєю від усіх недуг тут була горілка. Чи заболить у когось живіт — випивав келишок цього міцного алкогольного напою із сіллю; якщо почервоніє горло — в хід ішла оковита із перцем. Самогоном натирали хворі суглоби, ячмінь на повіці. Змочивши винним спиртом ватний тампон, закладали його у вухо, коли в ньому стріляло. Також цим скаженим молоком полоскали рот, зуби, дезінфікували розбиті коліна, порізані пальці та всілякі подряпини.

Як у всьому Прикарпатті, люди Великих Жиляків потерпали від нестачі йоду і відзначалися потужними зобами. Але коли одній бабі Мар’яна порадила купити спеціальне лікувальне намисто з бурштину, то вона заперечила:

— Не треба. Мене ті коралі як почнуть гризти у шию, то зоб стане ще більшим…

— А я ніяк не можу чхнути і мучуся не один рік, — якось зізналася пенсіонерка Пашовська фельдшерці, перестрівши її біля крамниці.

— Зайдіть до мене, я вам таких крапель дам, що будете пчихати увесь день, — пообіцяла Чолка, здивована хворістю, згадки про яку їй не довелося вичитати в медичній енциклопедії. Вона навіть замислилась, чи не скерувати таку небувалу хвору на консультацію до вузького спеціаліста в район, як Пашовська замахала руками:

— Бог з тобою, дитинко: мені ж не можна чхати, бо зубний протез неодмінно з рота випадає!

Не дотримуючись гігієни в побуті, великожиляківці надавали великого значення чистоті спілкування. Коли вони когось не поважали і ненавиділи, то й Мар’яні радили:

— Якби ти з ним, донцю, поздоровкалася, то відразу ж поплюй у долоні — бацилу змити… Хто його знає, на якім смітнику він валявся?

Проте дехто не вірив у силу цього заходу, зауважуючи:

— Воно ж паразит, що йому та вода?

Втім, цей важкий контингент ніколи не обминав нагоди, зустрівши докторку у селі, радитись із такою вченою людиною. І хоча Мар’яна знала, що усі вони тут же її рекомендації забувають, проте ледве переводила дух від того, що вона потрібна такій великій кількості людей. Досі, і в училищі, і тим паче в інтернаті, усім було до неї байдуже. Зате у Великих Жиляках втішалася підвищеним інтересом, який до неї проявляли місцеві люди. Старі бабусі гляділи на неї, як на спасительку, парубки відчували велике збудження, коли спостерігали, як Мар’яна комусь шукає пульс, і собі лізли один поперед одного з простягнутими лівицями, аби вона порахувала і точно відповіла, чи все гаразд у них, по-вченому кажучи, з поштовхоподібним розширенням судин? Навіть старші дядьки, які до медицини, як і до власного здоров’я, ставилися скептично, починали симпатизувати чорноголовій дівчині. А коли бачили, як Мар’яна, виписуючи рецепт, засіває папір мудрими латинськими словами, то їм здавалося, що вони щойно злізли з дерева.

Люди поважали Чолку навіть за те, що вона ніколи не всміхається. Це додавало їй солідності. Жартівниця в білому халаті, на їхню думку, не могла справно рятувати чиєсь життя і захищати здоров’я.

Але Мар’яні ставало страшно, що стільки хворих живе у її рідній країні. Адже ще зі школи вона звикла чути від учителів, що нещасні випадки бувають лише з бідними в країнах капіталу, де немає комуністичної партії, яка так дбає про радянських людей. Там процвітає ручна праця. Але і тут, на її подив, наші громадяни виконували роботу біля своїх домівок лопатами та ралами, зверталися у своїй господарській діяльності до його величності ціпа. Чолка збагнула, що і в цьому випадку їх, інтернатників, обдурювали. Наївними і знущальними тепер бачилися Мар’яні слова Наталі Забіли, які змушена була вивчати в школі на пам’ять: «Ідуть жінки й чоловіки на працю, як на свято!» Також їй не вдалося побачити, аби тут «машина робила все сама», бо тієї машини ні в кого з селян не було.

Вибравшись у наступну неділю до клубу подивитися, як місцеві мешканці плачуть над новою індійською кінострічкою, Мар’яна загледіла на порозі…Василя у товаристві двох друзяк. Він у чорному гольфі, сірому піджаку з розкинутими полами та джинсах, зігнувши ногу в коліні і закинувши її на нижню перекладину ворини, виглядав дуже еротично. А що найбільше Чолку вразило, так це блискуча бляха на його ременяці, що сяяла на все подвір’я! Василеві кучері, що переливалися в променях призахідного сонця, змусили Мар’янчине серце понестися у галопі. А ще коли він поглянув на неї, то вона, привітавшись з ним, не витримала його погляду, опустила очі і поспішила зникнути в культурно-освітній установі.

Чому автори багатьох пісень стверджують, що кохають своїх партнерів за карії очі, чорнії брови? Адже в житті мають прихильність і до синіх, і до сірих, і до зелених! Та й скільки тих носіїв з карими очима може бути у нас, на відміну від Грузії чи Італії? Зрідка зустрічаються одкровення на зразок «Вона ростом невеличка». І тільки шекспірівська Дездемона полюбила свого мавра за… муки! Про все інше як література, так і народна творчість мовчать. Бо спробуй оспівай речі невидимі й незбагненні! Ми не почуємо слів, що кохати можна когось за… досвід і розуміння і взагалі невідомо за що. Бо простіше співати чи віршувати про речі доступні. Ну, хоч би тобі натяк, що він втратив спокій тому, що вона розмовляла хвилюючим контральто з придихом; або що він розхвилював її тим, що красиво випускає з рота тютюновий дим! Ой так-так, композичать про очі й брови, а самі потайки зиркають на розмір грудей і на ноги!