Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Зубів… — відповіла Мар’яна. — Я би на вашому місці — у район, до стоматолога..

— Дрібниці, — всміхнувся Гудулка. — Ось у бобра — усього два зуби, а як він ще кору ними гризе! Хе-хе-хе!

Коли Мар’яна зауважила одній бабусі, що у тої — підозрілий кашель і запропонувала вислухати її фонендоскопом (чи немає запалення легень?), то вона відповіла:

— Не звертай на це уваги, дитинко: вік у мене такий, що давно пора кашляти…

–І все ж вам треба лікуватися, — наполягала Чолка.

— Ет, скільки не лікуй ту хворобу, вона однаково повернеться, — заскрипіла стара. — Раз на мене мікроб кинув оком, значить, ще в мені щось знайшов.

Якось одній пацієнтці, яка за усіма ознаками, мала вади, несумісні з життям, Мар’яна порадила їхати до міста до поважних професорів. Бо ще тільки вони могли поставити стареньку на ноги. Бабця забідкалася, що вона зовсім не переносить їзди не те що в автобусі, а навіть на підводі.

— Зайдіть до мене завтра, і я вам дам упаковку з пігулками від захитування, — пообіцяла Мар’яна.

— Так не можна… піґулків мені, — заперечила баба. — Навіть від аспірину спухаю… Алергія…

— Один американець радить людині у хвилину, коли її стає погано, уявити себе в екстремальній ситуації, наприклад, що автобус, у якому вас захитує, захопили пірати! Від страху блювоту як рукою зніме…

— Зате тоді у мене почнеться…. понос… Від переляку…

— От і вибирайте, що краще! — розвела руками Мар’яна…

Одне слово, великожиляківці ішли зі своїми болячками рука в руку і ніби ставили собі за мету — чим скоріше переправитися до кладовища. Тільки коли хтось з них занедужував до такої міри, що йому вже були чутні співи ангелів, то тоді тільки заварювали для нього грузинський чай і пекли курку. Іноді Мар’яна, оглянувши котрогось із великожиляківських пацієнтів, розгублювалася, не знаючи, що йому виписувати: рецепт чи довідку про смерть? До операції його готувати чи, може, до сповіді?

Що цікаво, аборигени отруювалися найчастіше не засобами побутової чи промислової хімії, а здебільшого — харчами. Маючи звичку бачити лише у свята усіляку смакоту, вони діставали її через знайомих ще за кілька місяців до гостини. Щоби ці легуміни довго залишалися живучими, — тримали їх у колодязі в підвішеному стані. А самі їли картоплю з кисляком. То ж зоряний час делікатесів розпочинався тоді, як вони ставали геть перестарілими: майонез за смаком більше нагадував оцет, горошок здувався, цукерки блідли. Крім того, великожиляківці патологічно, на думку Чолки, любили робити запаси. Як сирота, якій в інтернаті не прищепили господарську жилку, Мар’яна не приховувала здивування, спостерігаючи, як великожиляківці, купивши рибні консерви, пряники, вафлі чи шоколад, ховають їх від домочадців до всіляких закамарків на чорний день. Під ним розуміли голод або й приїзд несподіваних гостей. В аборигенів був культ їжі, а чому, вони не могли до пуття нічого відповісти. Хоча з молодих ніхто не чув про голодомор, бо тоді про нього мовчали, проте у старших, які пройнялися до нього страхом, виробився рефлекс тремтіти над їжею. Свій стан тривоги й занепокоєння вони передавали дітям. Тож у Великих Жиляках майже не споживали нічого свіжого. Лише коли не було нагоди використати покупки у призначений термін, і продукти починали сходити на пси, а у пляшках з фруктовими водами «Крюшон» і «Саяни» плавали усілякі смітинки, аборигени з легким серцем давали все це з’їсти й випити рідним та близьким. Навіть перед зіпсутими харчами вони відчували побожність і, вважаючи гріхом щось викинути на смітник, дотримувалися принципу «Воліє кишка тріснути, ніж має страва скиснути».

А хворими великожиляківці визнавали себе рідко. То ж про Мар’яну згадували лише в екстрених випадках: тоді, коли котресь серпом відітне собі палець; коли комбайн відріже ногу або руку; коли кого корова затопче; коли хтось заб’ється, упавши з дерева, на яке вилазив наскубати цвіту липи, зірвати ягоди черешень чи натрусити яблук; коли скручував в’язи, звалившись із покрівлі чи горища; обпікався окропом чи молоком; коли діставав сонячний удар на полі; коли отруївся грибами. А турбувати лікаря усілякими дрібницями, наприклад, кашлем чи ґулею аборигени вважали непристойним. Тож неможливо було знайти серед них того, кому би весь час здавалося, що його серце — під загрозою інфаркту, а на печінку чатує цироз. Хоча нутрощі не кожного з них поводилися ввічливо і нагадували про себе часто. Тубільці згадували про хворобу лише тоді, як вона зіб’є їх із ніг. Хоча здебільшого це вже робили їхні родичі. І коли Мар’яна запитувала в них, чому вони не прийшли до неї раніше, тобто коли ще можна було хворобу урвати, то вони відповідали: «Ми думали, що вона сама пройде». Але були серед них і такі, які не здавалися і тоді, коли їм уже було непереливки. До своєї печальної участі ставилися по-філософськи: «Якщо я помру, то скоріше побачуся з чоловіком (дружиною, батьками). Теж непогано».