Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Правду кажучи, Чолка почала самостійно куховарити лише два роки тому, після того, як закінчила інтернат і замешкала в гуртожитку медичного училища. А в сиротинці жодного разу їй не доводилося це робити. Тамтешні учениці кулінарію проходили протягом одного уроку, який зводився до того, що вчителька ручної праці Надія Степанівна особисто нарізала для салату олів’є моркву та картоплю, а для бутербродів — докторську ковбасу й голландський сир. Дівчата товпилися довкруж столу. Бо вчителька не могла на власний ризик довірити їм зелений горошок та інші делікатеси. Давала їм лише одне доручення — почистити цибулини та варені яйця. В училищі на мізерну стипендію годі було спромогтися приготувати щось путнє. Живучи ж у Великих Жиляках, Мар’яна і не пробувала урізноманітнити меню: на прилавках місцевої крамниці було майже порожньо, а натуральним господарством фельдшерка навіть не мріяла обзавестися. Зрештою, якби вона навіть мала з чого зварити людський обід, то цього не зробила б: не мала часу. І нарешті, позбавлена можливості жити в сім’ї, Мар’яна не зовсім виразно уявляла, яким повинен бути цей пристойний обід. Вона запропонувала Коркуцьончисі таку зупу, у якій хіба що черевики не плавали.

— От ти хоча й дохторка, а зовсім не шануєш себе, — лагідно дорікала Мар’яні Коркуцьончиха. — Від таких харчів недовго й захворіти. Але я можу тебе навчити готувати борщі, вареники, деруни.

— А навіщо? — запитала Мар’яна насторожено.

— У мене є знайома з м’ясарні, — вели там часом директорка, — вона мені все телячі нирки приносить. Стушкувати їх — дуже просто: очищаєш нирки від жиру та плівки, кидаєш у ринку, заливаєш холодною водою і ставиш на вогонь. Тоді воду зливаєш, нирки промиваєш, заливаєш їх свіжою водою і знову — на плиту. Як зваряться, то росіл зливаєш у мисочку, а тоді…

— Бачу, що це таке: багато варити, а мало їсти, — махнула безнадійно рукою Чолка. — А я люблю кинути до каструлі все нараз і не мати клопоту…

— Бачу, у тебе лампочка перегоріла. І як тільки раду думаєш собі давати? — змінила тему розмови Коркуцьончиха, оглянувши Мар’янчину кімнату.

— Як прийде на прийом хтось із чоловіків, то попрошу замінити, — відповіла Мар’яна і подумала про Василя: від початків їхнього знайомства він виявив до неї таку увагу, що вона не сумнівалася: цей мужній хлопець буде шукати з нею зустрічі. — А поки що писатиму при свічці.

— Очі зіпсуєш! — обурювалася Коркуцьончиха. — Невже ти не розумієш, що так не повинно бути?

Мар’яна лише руками розвела, бо кого мала звинувачувати?

— Я згідна з вами: так не повинно бути. Але що я можу зробити?

— Тобі б молодого господаря, — мовила директорка. — От коли б ти вийшла заміж…

Мар’яна не знала родини, у неї не було навіть далеких дядьків і тіток, вона не брала участі у весіллях, хрестинах та інших сімейних святах, то ж не відчувала потреби створити сім’ю і, на відміну від своїх ровесниць, які мали батьків, мрії про білу вінчальну сукню були їй незнайомі.

— А для чого люди одружуються? — запитала Чолка.

Коркуцьончиха не була готова до такого запитання.

— Ну, як то для чого? Щоб допомагати одне одному. Самому ж важко. А не дай Бог хвороби!

— Я — фельдшерка і сама собі зараджу…

Але Коркуцьончиха стільки разів повторювала, що «дохторці» не можна бути самотньою, що люди сміються зі старих дів, що та, врешті, поцікавилася, де ж того судженого шукати?

— А навіщо шукати? Ти просто не хочеш помічати деяких молодих людей у нашому селі… — сказала Коркуцьончиха.

— Може, воно й так, — погодилась Мар’яна, відразу подумавши про Василя. — Та мене, правду кажучи, тягне до старших хлопців, а мої ровесники видаються мені майже дітьми. Мені б такого, що після армії, показний щоб був…

— Такий тебе не схоче, бо ти — бідна. Лише мій син… він упадає за тобою…

— Толик? Він, пробачте, такий негарний… — простодушно сказала Мар’яна, перед очима якої все ще бовванів Василь. Між ним і Коркуцьонком була така разюча різниця, як між живописним полотном і рентгенівським знімком!

— Ні, Толик — гарний, просто з першого погляду це непомітно, — кинулася на захист свого чада Коркуцьончиха, — і за нього віддалася б не одна дівчина. Але я хочу невістки поважної, вченої…

— Але він — дещо повнуватий… — зітхнула Чолка і мимовільна думка перенесла її в інтернат. Хоча й не любила згадувати той період життя, проведений у притулку, проте не могла забути Павлуська, який завжди знаходив шпарину до кухні, аби викрасти хліба чи ще чогось їстівного для себе й для друзів. Таким гнучким він був!