Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

На вулиці гусли сутінки. Небо миготіло парчею галактик.

— Я тебе підвезу, — висмикнув Мар’яну із роздумів Василь, який уже покинув поминальну вечірку і на фоні вакхічних фізіономій видавався ще гарнішим. Блискавично згадавши засторогу Коркуцьончихи, як треба поводитися із простюхом, Чолка завагалася. Чи годиться їй прийняти пропозицію Василевя, навіть якщо він їй дуже подобається?

Виручила Коркуцьончиха.

— Ну навіщо завдавати собі клопоту? — забідкалася директриса. — Тобі ж — в інший бік села. Зрештою, Толик може підвезти тебе на…велосипеді…

Однак, виявилося, що транспортний засіб Коркуцьонка втратив форму ще на цвинтарі і потребував ремонту. Тому Файдульська розпорядилася, аби його ровер переночував у її стодолі.

— А нам з дохторкою по дорозі… — знайшла ще один аргумент директриса. — Я хочу, аби вона мене оглянула: щось у горлі болить. Може, це — ціла свинка або й якийсь кір. Чи не так? — поглянула на Мар’яну. — Краще заздалегідь порадитися, аби не було запізно…

Мар’яна згідливо кивнула головою, пригадавши, що їй у цій місцевості ще працювати і працювати і потрібно мати ласку в тутешніх жінок. А директорку тут усі слухали. Виховуючись за інтернатівським сценарієм утриманства, Чолка дуже сподівалася здобути в особі цієї тітки патронат і пожиттєву опіку. Тим часом Коркуцьончиха поманила пальцем з-за столу сина, який напхався, наче синиця, споживши, мабуть, стільки їжі, скільки важив сам. З того, як Коркуцьончиха відірвала свого відприска від застілля, Мар’яна запідозрила, що та ладна прищепити їй свого синка.

— Не забувайте, що дохторці потрібно ще й речі до медпункту доставити, — нагадав Василь і підняв кришку багажника.

— Що ж ми — рук не маємо? — бадьоро сказала Коркуцьончиха, зовсім не злякавшись перспективи — сурганити на край села клунки та валізи. Вона була переконана, що пожитків у сироти не може бути багато.

— А ти чого гав ловиш? — запитав Василь у Коркуцьонка, якому й на думку не спадало підсобити. Як завжди, Тольцьо запитально зиркнув на матір. Вона кивнула йому на знак згоди і доручила найлегшу ношу — згорнуту в рулон постіль.

— Ага, зовсім не вазко! — зрадів Коркуцьонок. І покинув двір голови сільради з високо піднятим носом. Очевидно, він уперше брав участь у такій поважній акції, то ж відчував себе героєм дня.

З чийогось двору заявив про себе собака. Здалеку долинув гуркіт якогось транспортного засобу. Він, наближаючись, дужчав. Нарешті, серед куряви, посилаючи у далечінь пучок світла, на дорозі появився мотоцикл із причепом, у якому у сутінках біліла піраміда піску. Цей трандулет просувався трохи швидше від слимака, бо дядько, знаючи тутешню вибоїсту дорогу, долав кілька кілометрів за годину. Але Коркуцьонок вирішив посмішити маму й фельдшерку: замість відійти на бік, він, регочучи, подріботів попереду мотоцикла.

Господар гуляйноги щось викрикував услід Коркуцьонку, але за ревом мотора неможливо було второпати зміст його слів. Хоча не важко здогадатись: мотоцикліст просив Коркуцьонка припинити змагатися у швидкості з його машинерією.

Коли Коркуцьончиха і Чолка дійшли до амбулаторії, то директоренко уже стовбичив біля хатинки і, радісно хихочучи, гукав:

— Таки я його обігнав!

Мар’яна зітхнула. День, що почався так погано, закінчився весело.

— Дай мені хустку, — звернувся Коркуцьонок до матері. Він висякав у тканину свого широкого й трепетного носа і простягнув їй, аби вона поклала її назад до своєї кишені. 10

Мар’яна з нетерпінням застромила ключ до дверей установи, де їй відтепер випадало не лише приймати хворих, а й мешкати. Бо хоча вона прибула в глуху місцевість, але її серце тепер радісно билося від того, що нарешті буде господинею цієї, нехай громадської, хатини, житиме одна і як їй захочеться.

Змалечку Мар’яну переслідувала лише казенщина, але спершу вона не здогадувалася про це, поки якось її не запросила до себе на вихідні в гості одна добродійниця. Взагалі, багато хто з людей полюбляє брати до себе додому вихованців з інтернату, побавитись, чаєм пригостити, а потім відіслати назад… Отак і з Мар’яною було. Краще б її очі ніколи не бачили тітки Валентини. Мешкала вона в однокімнатній квартирці в будинку з панельних блоків, але інтер’єр малогабаритного помешкання вразив Мар’яну ще дужче, ніж вистава в цирку. Низенькі стільці з м’якими сидіннями, пара шафок з висувними шухлядами для посуду й білизни, декілька ярусів підвішених поличок з книгами та горщечками із зеленню змусили гостю роззявити рот. Але найдужче її захопили м’якість килимів на підлозі, стінах та дивані, які поглинали звуки і по них можна було ступати нечутно, наче кішка. Кімнатка нагадувала затишне пухнасте гніздечко. І Мар’яна сподівалася, що тітка Валентина візьме її за дочку. А вона лише пообіцяла ще колись відвідати дівчинку й запросити в гості, та, вислухавши наклепи Мирослави Йосипівни, повірила в них і більше не появилася в інтернаті. Мар’яна відчула себе покинутою і вирішила більше ні до кого не прив’язуватися, навіть не дивитись на цих зрадливих дорослих. Але про м’які меблі та килими не переставала мріяти і досі.