Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Ганна Коркуцьонок була дитиною пізньою і не надто бажаною. Бо у батьків зростало двоє синів, які уже бралися парубкувати. То ж ні тато, ні особливо мама не звертали уваги на дівчинку. Любили лише хлопців, хоча ті вже хиляли горілку, а після школи ніде не затримувалися і періодично сиділи в предків на шиї. Мама возилася зі старшими дітьми та господарством, так що Гані іноді не було кому й пелюшку змінити протягом дня і нагодувати. То ж коли дівчатко підросло, то старенькі матір та отець не могли надивуватися, яким чином їхня молодша дитина залишилася живою? Маленька ж Ганнуся і на одні п’ятірки вчилася, і з поганими дітьми не водилася, проте тата й маму годі було пройняти. Тоді дочка спробувала відкрити мамі очі на те, що брати ледацюги і взагалі остання сволота, от лише використовують батьків. То мама ще дівчинку за правду, бувало, поб’є та й плаче. «Не смій наговорювати на таких хороших дітей, просто їм не щастить, їх ніхто не розуміє, — викрикувала мама крізь сльози. — А ти не вартуєш навіть їхнього мізинця».

Щоб завоювати батьківську любов, Ганя вступила з першого разу до педагогічного інституту. Але мама скептично сприйняла її перемогу, зауваживши: «Дурне діло — не хитре. Пхе, якийсь дурний педінститут. От дочка Потягушок до самого харчового технікуму потрапила. Тепер ні вона, ні її старі не будуть хотіти їсти!»

Коли Ганна закінчила науку і стала вчителькою, то батьки багатьох учнів запобігали її ласки. Щоб догодити молодій вчительці, носили їй гостинці і вихваляли її розум та доброту. А родичі і тут залишалися незворушними.

Тоді, щоб розтопити серце батьків, Коркуцьончиха всіма правдами й неправдами вибилася в директорки. Але мама й тато не вважали це великою заслугою доньки. Якби Ганна навіть стала королевою Англії, то старенькі і тоді ставилися б до неї стримано.

Не зазнавши любові в сім’ї, Ганя сподівалася здобути її у свого чоловіка-ветеринара. Але біля дружини-директорки, яка звикла порядкувати на роботі та вдома, Петро Шинків почував себе неповноцінним. Навіть не знав, про що має розмовляти з птицею такого високого лету? Переважно його балачка зводилася до одного і того ж здивування: «Ти стільки часу носиш оцей портфель, а у ньому ще й досі ручка не відвалилася! Як це тобі вдається?» Ганна Антонівна поводилася тактовно, вдавала, що не помічає примітивних реплік чоловіка, але він і сам здогадувався, яким недалеким виглядає біля своєї благовірної. Тож незабаром почав стрибати в гречку із простими колгоспницями, які заглядали йому в рот і запитували одне й теж: «І за що ви, Петре Івановичу, мене полюбили? Ви ж такий видний мужчина!» Ці слова дуже лестили самолюбству чоловіка директриси, і, щоб розтягнути задоволення, він не з’являвся додому тижнями. А вдома жінці брехав, що він — дуже незамінний у сільському господарстві: то його викликали у сусідній район на штучне осіменіння корівок, то відбою не має від бажаючих — вихолостити поросяток. Але коли згодом він зустрів свинарку Соньку Дригало із хутора Пліток, то вже ні про кого іншого, окрім як про неї, думати не бажав. Вона так невтомно вихваляла його розум, золоті руки, так часто повторювала, що пропаде без нього, що ветеринар залишився у неї назовсім. Хоча невдовзі він довідався, що в директорки на світ уже появився його син. «Не можу я залишити свою Соньку в біді, — виправдовувався Петро Іванович перед своїми і Коркуцьончиними знайомими. — Вона ж без мене загине. А Ганя завжди собі раду дасть»…

З-поміж усіх мешканців Великих Жиляків, які недбало ставилися до свого здоров’я, Ганна Коркуцьонок була винятком. Вона унадилася до Чолки — щоранку вимірювати тиск. А якщо медсестри не можна було застати вдень, то Коркуцьончиха вистежувала її увечері. Бо дуже, як пояснила Мар’яні, остерігалась інсульту і переживала, що він може зненацька нанести їй несподіваний удар, якщо вона втратить пильність. Хоча в її родині ніхто не підтримував знайомства із цією недугою, проте Коркуцьончиха боялася, що вже її він так просто не пропустить. До Мар’яни вона ніколи не являлася з порожніми руками. Постійно приносила яблучка, густо заселені хробачками. І запевняла фельдшерку, що якщо в плодах замешкало стільки живності, то вони — без хімікатів і корисні для здоров’я. Ці знаки уваги директриси Чолку дуже зворушували. Бо досі їй ніхто нічого не давав.

Коли Чолка складала до валізки апарат для вимірювання тиску, пацієнтка не поспішала відкланюватися: в її хліві голодна свиня не верещала, кури та качки давно перевелися, а директорську писанину вона справляла вночі. Оскільки Коркуцьончисі нікуди було квапитися, то вона залишалась на годину погомоніти. А що таку процедуру не можна було проводити на сухо, то Мар’яна вгощала гостю, чим Бог послав.