Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Коли п’єш, то потрібно знати міру, бо інакше можна випити менше, — розмірковував уголос сільський гробокоп, залишаючись байдужим до смаженого й вареного: обходився без їжі, як монах із Тібету. Мабуть, готувався до зустрічі з туберкульозом.

— Поки ти, Антосю, гав ловитимеш, люди всю рибу з’їдять, — попередив Гудулку Файдульський.

— Що я — риби не бачив? — ґонорово огризнувся Гудулка.

— Бачити бачив, але ж не їв, — забувши на мить, з якої нагоди в його хаті зібралося товариство, засміявся полковник. Над столом прогримів регіт.

Праворуч вовтузився на табуретці Коркуцьонок і вдавав із себе, як гадалось Мар’яні, маминого синочка. Він схотів попоїсти ковбаси і зиркнув на Коркуцьончиху, яка сиділа поруч із Мар’яною:

— Мамо, невзе це все погано пгиготовлене?

— Ну як можна таке говорити, — вигукнула мати. — Тут усе — смачне і свіже!

— А цого тоді гості молилися? — вигинаючи губи, з якими природа явно переборщила, поцікавився заклопотано син. — Боялися отгуїтися?

«Оце так дотепник!» — подумала Чолка.

— Люди молилися для того, щоби бабі Мухортичці було легше потрапити до царства небесного, — терпляче пояснив Коркуцьонкові отець Мушкателя, який, либонь, уже давно звик до жартів цього хлопця.

Мар’яна насипала собі олів’є, але крадькома зиркала на Василька. Хотіла краще придивитися до того хлопця, який проявив до неї інтерес. Водночас мусила вдавати, що байдужа до нього. Скоряючись цьому природному інстинкту, який жінці передали пращурки ще, може, з давнього Трипілля, не могла б пояснити, чому вона саме так поводиться. Адже цей Василь, він, так Мар’яні здалося відразу, намагався позалицятися до неї.

Наймолодший з Файдульських — Славко до того розвеселився, що його потягнуло на витівки. Він видобув із комори кільце копченої ковбаси, засадив собі його на голову, склав руки на грудях і, прийшовши до гостей, почав їх запевняти, що він — уже святий! Люди мало животів собі не розривали від реготу. Після його виступу почав тішити товариство Коркуцьонок, розповідаючи правило:

— Цастина мови, со зіла пів когови, закусила вагеником, називається іменником.

За спинами гостей з’явилися чашники з тацями, і нарешті, почався вихід курячого росолу. Вздовж столу попростували тарелі з налисниками із м’яом, які ще в народі називають Божими онучами. Ще не встигли люди перетравити млинці з начинкою, які з’їли за упокій душі Мухортички, як уже й забули, чого сюди прийшли. А можливо, вважали, що і так достатньо часу приділили покійниці, тоді як вони ще живі. І ревнули «Многая літа». Файдульський заспівував ґумово-кирзовим голосом. Коркуцьонок, якому ведмідь наступив на вухо, загудів невпопад, при цьому чухаючи голову з масним волоссям. Коркуцьончиха деренчала, як бор-машина у кабінеті стоматолога. А музичні звуки Рульки нагадували передсмертні хрипи.

— Добра забава! — ділився своїми враженнями фірман Котович із своєю сусідкою. — Так гарно я гуляв хіба що ще на похороні старої Селецької!

— Мій чоловік в дуже поганому стані. Так що незабаром знову матимеш забаву, — пообіцяла Котовичу співрозмовниця.

Поминальники збагнули свою помилку аж тоді, як здравиця уже відзвучала. Грабар Гудулка мерщій кинувся рятувати ситуацію. Він хотів проголосити траурний тост стоячи. Але поминальники попросив Антона зробити це сидячи. Ніби то з поваги до поважних літ гробокопа і його громадської діяльності. А насправді просто не хотіли задирати своїх голів доверху.

Гудулка так напився, що думка, яку мав намір висловити, перекочовувала з правої півкулі мозку до лівої і навпаки, так що не міг її спіймати, аби донести до відома слухачів. Врешті то йому вдалося.

— Люди добрі, вип’ємо ж за душу Мухортички, що була єдиною тіткою у сімействі Файдульських, як… око в порошині… — промовляв грабар, тримаючи нахильцем склянку. З неї оковита вихлюпувалась за кожним словом сільського копача. Доки він доказав застільну промову до кінця, то з подивом помітив, що в келишку не залишилося й краплі. І буркнув:

— Краще ніс закапувати піпеткою, ніж пити такими мацюпусінькими чарками!

Мар’яна хотіла чим скоріше добратися до медпункту. І то не тому, що втомилася. Просто їй кортіло розгорнути посібник для терапевта і повторити те, чого її навчили в медичному училищі. Бо розуміла: успіх, який сьогодні вона мала на похороні, є дуже мінливим. Ці люди ніколи не подарують їй найменшого промаху. Вони були переконані, що людина, яка просиділа два з половиною роки за партою медичної школи, повинна орієнтуватися у світі болячок, бути обізнаною з усіма хворобами. І було б марно пояснювати тубільцям, що для того, аби стати справдешньою фельдшеркою, — потрібно практикувати не менше трьох літ. А для того, щоб перейти у вищу категорію і отримувати більше грошей, аж цілих п’ять літ необхідно прислуговувати лікарю. То ж мусила усе вміти і знати, аби виправдати сподівання такої багатообіцяльної на хвороби публіки…