Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Вона, уявіть собі, встидалася кричати: «Рятуйте!» От і пішла на дно.

— А мої сусіди — усі троє вмерли на свята, якби сі позмовляли… — розстебнула писок жалібниця, зовнішній вигляд якої, на думку Мар’яни, засвідчував, що тут явно хвороби змовилися. — Оскільки до такої події завше треба бути готовим, то я вже навіть вибрала відповідне дерево, щоби з нього по моїй смерті труну вистругати, повиганяла з нього всіх горобців.

— Ой так-так, ніхто не знає своєї останньої години, — знову озвалася та жінка, ослаблена плоть якої так славилася серед болячок, — а тому треба бути добрим, не робити зла. Ось я сьогодні ні злості, ні заздрості не відчула, виходячи з хати…

— Тоді цого було виходити? — знову зазирнувши знадвору до вікна, пробасила істота в червоній сорочці, та й зникла…

Мар’яні крізь відчинені двері було видно, як до їдальні зайшов якийсь стиляга у джинсах, білому пуловері і з довгими патлами, взятими у хвіст. Він, як можна було здогадатися з його сухорлявості і блідості, захоплювався дієтою і йому бракувало вітамінів. Фельдшерка подумала, що це, мабуть, ще один нащадок Файдульських, який, скориставшись відсутністю господині, також захотів перекинути щось за комірець, поки цього, як йому здавалося, ніхто не бачить. Але стіл з наїдками прибульця зовсім не цікавив. Бо ось він розкрив дипломат і почав виймати з нього якесь шмаття. Тоді через голову надягнув… чорну сукню. Мар’яна аж рот розкрила від несподіванки. А чоловік і далі переоблачався. Проникнувши в якийсь фартушок із парчі, він трансформувався у… священика. Відтак прокашлявшись, як актор перед виходом на сцену, увійшов до кімнати, де прощалися з покійницею.

Прихід пароха Мушкателі перервав спогади-страховини. Парафіяни отця поважали, а старенькі бабусі навіть намагалися вступити йому місце в автобусі і пропустити його вперед у громадських місцях.

Хата відразу сповнилась благочестивими фізіономіями. Особи місцевого ордену пліткарів дружно склали свої язики, мов знамена, зашпилили писки, прибрали вертикальних поз і, вишикувавшись, як члени політбюро на трибуні, заспівали голосами в розтяжку: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсме-е-е-ертний, поми-и-и-илуй на-а-а-ас»…

Мар’яні було дивно побачити попа і те, що перед ним молиться така велика кількість людей. Адже викладачі в інтернаті запевняли Чолку та інших дітей, що Бога нема і що моляться до нього лише окремі несвідомі особи. Однак навчаючись у медичному училищі, Мар’яна переконалася, що релігійні обряди доволі живучі, особливо коли під час Великодня багато хто з однокурсників приносив паску. А коли якось вона забрела до однієї церкви і захотіла поглянути, як там у середині, то це їй не вдалося: до храму набилося стільки люду, що в Мар’яни не було шансів пробратися далі притвору. В ті часи діючих церков було небагато, більшість храмів стояли закритими. То ж там, де правилося, людей набивалося більше, ніж було розраховано. І тут, у Великих Жиляках ніхто не соромився своєї релігійності. Взагалі, колись голова сільради мав бути атеїстом, але в сільській місцевості, далеко від начальства, зверхник майже не боявся вірити в Бога. Крім того, Мухортичка була старою та ще й жертвою панської влади і не являлася за життя членом партії, то ж зять не міг нести відповідальність за її релігійні переконання.

Мар’яна розгубилася, не знаючи, як скласти до молитви руки? А коли спробувала перехреститися, то це в неї вийшло так невиразно, наче б од мух одмахувалася. Їй здавалося, що люди весь час поглядають на неї з осудом, тож, щоб не привертати зайвої уваги, облишила спробу стати християнкою у цей день.

Ще не встигли відспівати «Вічная пам’ять», як загуділа земля, і через прочинене вікно всі побачили, як на вулиці стало тісно від конячої туші: це конюх Котович пригнав зі своїх Пліток першерона, який мав виконати роль Харона і переправити покійницю з хати до могили.

— То кінь, як змій, і на нього вилізеш хіба що по драбині, — перешіптувалися парафіяни, загледівши тяглову силу Котовича. — Погляньте, сам господар йому — попід живіт…

Рулька знову ожила, даючи настанову:

— Покійника слід виносити уперед ногами, аби він назад не повернувся, — наче в Великих Жиляках досі нікого ще не ховали. Останні слова Рульки, яка щойно очі над небіжкою виплака, Мар’яну покоробили. «Чому ніхто не хоче, аби бабуся Мухортичка назад повернулася? — не могла збагнути Чолка. — Адже щойно ж так голосили за нею!» Проте розпитати про це в котроїсь із баб, що так непривітно сприйняли її особу, Чолка не відважувалася.