Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Утримуючи першим, третім і четвертим пальцями цю хірургічну зброю, другим — голку, а п’ятим — поршень, фельдшерка викликала справжній фурор серед аборигенів. Вони застигли, мов шкідливі бактерії у морозиві, і лиця їхні розпогодилися. А ще коли побачили, як вправно Чолка виділяє пухирці зі шприца, очікуючи, поки з просвіту голки з’являться перші краплі розчину, то простили їй викличну амуніцію. «Куди ж кожного з них вколоти?» — розмірковувала Чолка, в той час як народ навіть перестав дихати. Враховуючи врочистість заходу, якось не пасувало вганяти голку кожному потерпілому в те місце, де спина втрачає благородну назву. Та й Файдульські аж ніяк не сподівалися на таку розв’язку. У цих краях в подібній ситуації медсестра усіх частує валер’янкою, легенько ляпає долонею по щічках. Попередниця Чолки завжди чинила саме так, але ця, аби догодити громаді, заповзялася влаштувати такі серйозні процедури!

Коли Мар’яна приступила до повержених з оберемком шприців, то настала така напружена тиша, що ще хіба барабанного дробу бракувало, як у цирку, коли артист має намір продемонструвати глядачам смертельний номер! Але щойно дохторка намірилась увігнати гострий інструмент коротким і швидким рухом отцю сімейства в ділянку пупка, — він та вся його численна родина швиденько позривалися на ноги.

— Оце так дохторка! — захоплено загукали миряни. — Піднімає недужих, навіть не торкнувшись їх!

Те, що Мар’янчина попередниця ніколи в подібних випадках не бралася за шприц, налаштувало народне зібрання на думку, що вона або була звичайною халтурницею, або ніхто ще досі так не побивався за померлим, як Файдульські. Так що рейтинг цієї родини (і Мар’янчин також!) піднявся різко вгору, як температура на початках грипу. Дехто хотів фельдшерці навіть зааплодувати, але, згадавши, що перебуває на траурній церемонії, схаменувся і опустив руки. Мар’яна, хоч і не відразу, збагнула, що їй вдалося забронювати місце у серцях громади, члени якої з губителів вмент ока перетворилися на зичливців.

— Молодець, — прошепотів Чолці на вухо Василь, але Коркуцьончиха відтиснула його своїм животом до небіжчиці і дуже благосхильно обійняла Мар’яну. Вона мов би осліпла, бо не помічала Мар’янчиної викличної екіпіровки із викотом до грудей і витвору сучасної біжутерії, який, мабуть, за вагою не поступався ланцюгу, з якого зараз рвався пес Файдульських. А Рулька навіть спробувала переконати котрусь із своїх сусідок, що вона з перших хвилин відчула в новій «фершалці» великого спеціаліста.

— А як ти то відгадала? — запитала в Рульки недовірливо співрозмовниця.

— У неї — лице відкрите, а та, шо була у нас раніше, весь час (пригадуєш?) носила маску на писку, жиби ті, кого вона зле лікувала, не могли її впізнати! — авторитетно відповіла шкільна прибиральниця.

Почувши слова Рульки, Мар’яна врешті переконалася у правдивості прислів’я, що по одежі зустрічають, а по розуму таки проводжають. Отже, не такі вони, ці великожиляківці, страшні, як видавалися!

— Ох ти ж моя рибонько, — загундосила Рулька, в пориві почуттів взявши Мар’яну в полон обіймів.

— Хоч молода, а вже таку велику практику встигла здобути… — озвалася зі свого кримпленового панцера директриса школи Ганна Антонівна. — То-то щасливі твої тато й мама, що мають таку розумну до-о-о-о-оцю…

— У мене ні тата, ні мами… — промимрила Мар’яна, втягнувши голову в плечі під градом поцілунків Рульки, і крадькома втерла щоку. Бо дуже не любила цієї процедури ввічливості, тому бабські цьомки були їй так потрібні, як камені в нирках! І лише тоді збагнула, що допустилася помилки. Ну як це одкровення зірвалося з її язика? От вилетіло з писка, як сороці з-під хвоста. Адже як тільки могла, Чолка затоптувала такий непривабливий факт із власної біографії. Бо із невеличкого життєвого досвіду уже знала, що до вихідців із дитячого будинку ставляться насторожено, вважаючи, що до нього потрапляють лише нащадки п’яниць, розпусників, бандитів, нероб, взагалі нелюдів. І коли Мар’яна чула на свою адресу недобрі слова, то боронилася улюбленою фразою класної керівнички Віри Ананівни: «У війну також багато дітей виховувалося у притулках, проте багато з них стало хорошими людьми…»

«Але ж зараз не війна…»

Оскільки після такої відсічі Мар’яні важко було знайти якийсь аргумент, то вона просто вигадала легенду: батьки загинули в автокатастрофі, а її прихистила бабуся. Щоправда, старенька недавно через поважні літа також приєдналася до сина й невістки. Якщо ж її все-таки виводили на чисту воду, то Мар’яна захищалася: «Яка ж я сирота? Та вся батьківщина — моя мати!»