Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Раптом Мар’яна згадала, що Коркуцьончиха обожнює сиріт, і заспокоїлася. Збагнувши, що здобула в директриси прихильність, подумала, що вже не мусить приховувати такий важливий факт зі своєї біографії. Добродійка в чорній накидці, на відміну від її попередниць, з якими доводилося сиротині мати справу, не кинула у неї камінь, а спитала дуже привітно:

— То може, дід та баба у тебе є, дядьки, тітки?

— Нікого…

— Ой, бідненька, як мені тебе шкода, донцю, — промовила Коркуцьончиха так лагідно, що Мар’яні здалося, ніби зараз перед нею стоїть рідна мати.

— То ви мене хочете вдочерити? — вирвалось у Мар’яни. Їй давно хотілося мати маму, не п’яничку, як у декого, а сильну, впливову, яку б усі слухали і боялися Мар’яночку скривдити.

Коркуцьончиха не встигла відповісти, бо саме почали забивати віко на чорній труні (в ті часи кольоровими гробами не захоплювалися, лише темними і червоними (для комуністів)). Не відразу вдалося винести сей футляр до повозу, встеленого килимами: чимало великожиляківців не мало наміру іти урочистою ходою на кладовище, бо й так бачили його щодня, від сходу й до заходу сонця, тоді як смачні наїдки їм траплялися вряди-годи. Тож в очікуванні поминок вони заздалегідь виповнили подвір’я, щоб легше потім було зайняти зручне місце на поминальному обіді, і прислуховувалися не так до панахиди, як до голосу власного шлунку. Втім, ніхто б відверто не зізнався у цій своїй слабинці. Кожен великожиляківець, якщо вірити його словам, ішов на поминки в надії, що й до нього колись хтось прийде. І пояснював свій похід на цю сумну гостину так: «Іду відробляти!» Тих, хто хотів «відробити» свої майбутні поминки, було так багато, що ледве не затоптали одні одних. Але що вдіяти: можливість побенкетувати випадала не часто, а людей на такі заходи приходило дуже багато, тоді як у хаті місця завжди обмаль. Поминок в ресторані у ті часи ніхто не влаштовував. Це вже згодом, як почали їздити на заробітки у Європу та надивилися на тамтешні звичаї, то цю моду почали заводити і в нас.

Заминку спричинили ще й суперечки мирян, кому нести хоругви.

— Несіть ви! — вчепилася тітка з прогалинами межи зубами до тієї бабусі, в якої вже давно вичерпався ліміт життя, і спробувала застромити до її засохлої долоні древко траурного стяга.

— Та вона вже нездужає… — вступилася за доходягу дещо молодша баба, схожа на мумію.

— Ось-ось, давайте ви, якщо так її захищаєте, — знайшла нового цапа-відбувайла рідкозуба.

— А я — хвора, — опиралася заступниця.

— Щось по вас не видко, — прискуливши око, засумнівалася баба, у якої було зубів не густо.

Тоді засушена опонентка нагнулася до її вуха і прошепотіла щось таке, що тітка з дефектними утворами у ротовій порожнині для відкушування і подрібнення їжі відсахнулася, міцніше стиснула в руці фану і без оглядки дременула за небіжкою.

Надворі перегавкувалися пси. У чиємусь хліві подавала сигнали голодна корова. Кіт з куркою чубилися за риб’ячі тельбухи. Дві пташки на гілці сварилися за мушку. У траві метелики насолоджувалися життям. Мабуть, рік у цьому селі видався неврожайним, бо серед всього животвору городина бажала кращого, анемічні стебла цибулі просто викликали співчуття, а решта овочів, заведених тут внаслідок штучного добору, взагалі боялася з’явитися на очі.

Коли кортеж посунув вулицею, то йому знову трапився суб’єкт у червоній сорочці. Білий кашкет не давав змоги розгледіти обличчя цього дивака на велосипеді, який прострибав попри людей. Через якийсь десяток метрів велосипедист звалився в куряву, але це його не зупинило. Він знову осідлав винахід француза Мішо і невдовзі почав зменшуватися, тоді перетворився у червону пляму, а там і зовсім щез.

Фірман Котович, перед яким, на Чолчину думку, уже давно розкланювалися всі можливі віруси й інфекції, як перед давнім знайомим, завів свою коняку, і процесія, піднявши вінки, рушила за похоронним посадом. То тут, то там зринали традиційні фрази на зразок «Добра душа…», «Хай спочиває…», «Незвідані шляхи Господні…»

Хресний хід тривав недовго, бо до цвинтаря було рукою подати. Та й ті, що несли траурні ікебани і співали жалобних пісень, дуже боялися коня, який вродився для перевезення води та дров, а не катафалків. Цей буцефал зовсім не справлявся зі своєю роллю, дихаючи в спину учасникам погребального шоу, як змій Горинич. Не дивно, що загін вінконосців із великожиляківських баб гайнув до краю померлих дуже проворно, хоча така поспішність не відповідала настрою сьогоднішнього заходу.