Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Коркуцьончиха вела Мар’яну під руку на чолі шанобного ходу, в супроводі заздрісних сусідок, особливо тих, синів яких ще не встигли розхапати місцеві відданиці.

— Погляньте, як уже вона біля нової дохторки присусідилася! — злословили серед маніфестантів місцеві кумасі. — Уже накинула знайомство…

— А що ви думаєте? Така людина в господарстві — необхідна річ. Взяти хоча б сина старого Файки, що у Львові на хірурга вчиться. Тільки рік в медінституті, а яку користь старий батько з нього має. Той додому як приїде — уже від нього якась допомога: так блискавично ковбаси наріже, аж дух радується….

— От і наша директорка уже намітила собі вигідну невістку… Але нова фельдшерка як побачить зблизька її недоумка, то нічого не вийде…

Кладовище зустріло людей вивіскою:

«Я — ВЖЕ ВДОМА, А ВИ — ЩЕ В ГОСТЯХ».

Від сильного вітру дерева розкланювалися одні з одними, а під ними в чагарниках ще не встигла обсипатись малина. Процесію біля ями зустрічав самотній копач Антон Гудулка, який, ставши однією ногою на примурівок сусідньої могили, серед цвинтарного пейзажу нагадував Геракла на пенсії. Від махання лопатою на його шапці виступила сіль, гейби аура на голову зійшла! Гробокоп так високо закотив штани, наче збирався перейти убрід ріку, якої у Великих Жиляках ніколи не було. У день похорону він неодмінно ставав таким же героєм дня, як Рулька, і відчував себе не менш важливим, ніж вказівний палець! В трунаря було таке червоне обличчя, що можна було б запідозрити в нього гіпертонію, якби не його руді кучма й брови: люди такої породи, як і вроджені блондини, здебільшого бувають рум’янотілими, немов ті раки.

Можна у вісімнадцять літ бути Іваном Івановичем, а можна й у сімдесят залишатися Ваньком. Отак і Гудулка. Вийшовши на заслужений відпочинок, він надалі зоставався хлопчиком на побігеньках: за пляшку горілки прислуговував голові сільради у дворі, але не гребував підсобити односельчанам ще й іншими послугами — допомагав скидати з воза сіно, снопи, лагодив світло немічним самотнім бабусям, але головним його ремеслом було копати ями на кладовищі для великожиляківців.

Коли отець Мушкателя хотів продовжити панахиду, Файдульський подав йому знак, щоби він відклав поки що це священнодійство. Бо щойно з міста прибув його колега по інституту і начальник цвинтарного господарства в районі — товариш Муркач, який дуже любив виголошувати промови і зараз згоряв від нетерплячки сказати чергове жалобне слово. Крім того, ні для кого з чиновників не було таємницею: якщо Муркачу з якихось причин не надати можливості попишатися, то він страшенно гнівається і згодом починає мстити своїм колегам — родичам покійного. Різне розповідали про нього, казали, що в прагненні розплати він може «забутися» і ніби-то помилково наказати зарити покійного у братську могилу або поховати поблизу смітників, або — викопати таку мілку ямку, що там би й для горобця місця не знайшлося, чи розпорядиться віддати на домовину дуплаве дерево.

Потрібний чоловік видряпався зі своїм портфелем і капелюхом у одній руці на купу землі, що мала від сьогодні стати довічним помешканням Мухортички, і розпочав співчувальну реляцію.

— Товариші, — мовив він громогласно, — неправильне провадження цвинтарної справи, а саме близьке розташування цвинтаря біля населеного пункту дає справедливі скарги з боку трудящих на зараження повітря і ґрунту продуктами розкладу трупа. Але це не стосується кладовища у Великих Жиляках. Бо нещодавно наша служба провела хімічний аналіз землі вашого цвинтаря, і це дослідження засвідчило, що ґрунт вашого кладовища забруднений мікробами ваших небіжчиків не більше, ніж вулиця Великих Жиляків і ваші дворища. Навіть, навпаки. Наприклад, кількість азоту в піску вулиці вашого села виявилась у п’ять разів, а біля ваших садиб у десятеро раз більшою, ніж у цих ось могилах. Така чистота землі кладовища пояснюється тим, що речовини, які здатні гнити, від тіл ваших померлих родичів становлять не більше одного відсотка тих речовин, які виділяєте протягом року ви, живі мешканці Великих Жиляків. А що стосується води на вашому кладовищі, то у ній аміаку менше, ніж у ваших колодязях, і вона відзначається чистотою та гарним смаком. То ж ґрунт вашого кладовища — сухий, має високу проникливість для повітря, швидко висихає після дощу і тіло померлого перетворюється в мумію й зберігає форму. З гігієнічної точки зору процес муміфікації безпечний і навіть корисний! Громадянці Мухортичці пощастило, що вона народилася у Великих Жиляках і буде похована у такому вигідному некрополі. Щасливої дороги тобі, наша славна трудівнице!..