Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Коли мені сказали, що старенька відійшла, то я не пові-і-і-і-і-ірила, — голосила якась співчувальниця із нової групи підтримки, напахчена чоловічим одеколоном «Червоний мак», бо жіночих парфумів у крамниці не продавали, а про дезодоранти взагалі мало хто тоді чув. — Знаю, що бабуся збиралася до загробного життя років із д-е-е-е-е-есять, ще при житті рихтувалася до тамтого сві-і-і-і-іту. Бо вважала так: люди готуються до весі-і-і-і-і-ілля, народження дит-и-и-и-и-ини, то чому б не підготуватися і до сме-е-е-е-ерті?

— Ой-ой, що за розумна жінка була! Ой-ой, а як турбувалася про роди-и-и-и-ину, — вторила їй інша жалібниця з ороговілими п’ятами, які не знали знайомства із живильним кремом. — Тому так дбала про свою останню доро-о-о-о-о-огу, аби ви не мали кло-о-о-о-о-о-опоту. Крім того, їй було цікаво, що про неї люди ду-у-у-у-у-умають. І любила після чарчини сперечатися з такими ж, як і вона, ще-е-е-епками, котра з них першою потрапить до не-е-е-е-еба. Зодягала спідницю і жаке-е-е-ет, куплені на сме-е-е-е-ерть, лягала на стіл та знай розпитувала ко-о-о-о-ожного, хто увійде до кімн-а-а-а-ати: «Чи ж га-а-а-а-арно мені-і-і-і-і-і?»

— Ой так, так, — підхоплювала Файдульська, — ми уже так позвикали до ць-о-о-о-о-ого, що коли з міста приїхав лікар виписати довідку про смерть, то декілька разів його перепитали: «А ви добре нашу цьоцю переві-і-і-і-ірили? Вона справді уже та-а-а-а-ам?»

— Скучно їй стало, — зітхаючи, і собі прилучилась до перегуку ще одна прибула, зовнішній вигляд якої засвідчував, що її давно завоювали усі менш-більш відомі хвороби. — Її приятельки вже давно ходять в чистильниках, то й вирішила і собі квиток у ті краї взя-я-я-я-я-я-яти…

Тоді усі плакальниці так дружно заголосили, що їх не почули б хіба що в сусідньому районі.

Один Файдульський, не вірячи сльозам своєї дружини, стиха бурчав:

— Зна-а-аю, чого вона рюмсає: мабуть, довелося відкласти чергове побачення…

Біля небіжки, щоки якої вже поросли мохом, люди коротали почеканки тим, що говорили про вічність, аби бодай морально бути ближче до тамтого світу: мовляв, життя нічого не варте і у фіналі кожного чекає одне й те ж: штири дошки й землі трошки.

— Всі там будемо…

–І мені вже час туди…

— Ну що ви, цьоцю, вам би ще жити й жити… років із двісті…

— Ет, Славцю, цих двісті віддам вже тобі…

Необізнана з похоронним етикетом великожиляківців, Мар’яна вирішила, що співрозмовники — недалекі від того, щоб позабивати вікна власних домівок дошками, майно роздати країнам, які розвиваються, а самим податися в монастир — замолювати гріхи.

— Я послала свого старого на город — петрушки до салату нарвати. А він і вмер, — оповідала тим часом біля труни слізливу історію якась селянка — з прогалинами межи зубами.

— Йой, який жах! — погодилась співрозмовниця, жовта, неначе мумія.

— Певно, що було дуже страшно, — підхопила рідкозуба. — Бо я мусила салат кропом заправляти…

— А най то Бог від такого боронить, — жахнулися скорботники і підсунулися до столу, на якому возлежала небіжчиця.

Тоді настала черга якоїсь такої виснаженої і поточеної болячками баби, що просто дивно, як їй ще на цвинтар квітів не носять:

— Виявляється, Селедська ніженьки протягла не від раку, а від підшлункової… — заявила ця живуча покійниця.

— Все одно шкода, — зітхнув один дідок, який кришився, наче аркуш старого паперу. Схоже, в його ніздрях водилися поліпи. Бо як тільки він висякувався, то з носа долинав шелест, і здавалося, що то вітер лопоче листям. — Я ось бачив таку історію, — вклинився дідок у бесіду. — То сталося дуже давно у якомусь там селі, а в якому, то я, звісно, вже не пригадую. Читав священик над покійником усе, що належиться. Аж раптом той підводиться з катафалку, опускає ноги на долівку. Тоді зайшов до сусідньої кімнаті, де на спинці крісла звисав його піджак. Понишпорив покійник у кишені, видобув пулярес, дістав з нього гроші і виніс до священика. «Це, — каже, — тобі за труди». А тоді знову ліг на стіл…

Можливо, дідок не визнавав забобонів і сміявся з тих жінок, які вірять у сни та всілякі прикмети, але зараз із поваги до покійниці мусив поступитися принципами.

— А моя сестра повідала, що у її селі сусідка втопилася минулого тижня… — продовжувала трунну тематику ще одна сиділка. Судячи з її вигляду, хвороби так і накидалися на неї, проявляючи неабияке зацікавлення її особою.

— Як? Чому втопилася? — допитувалася збірна інвалідів у жінки, яка мала таку шалену популярність серед різних недуг.