Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— А де вода? — почулося від труни. Це подала голос Рулька — власниця чистої мережаної білизни і шкільна прибиральниця в одній особі. У вільний же від мітли та ганчірки час вона мала ще одне захоплення: збирала плітки по селу, так що практично жила в чужих домівках. Підвівшись, ця похатурниця випросталась на повний зріст, і Мар’яні стало видно, що баба — у зеленій, призбираній біля талії, сукні, підперезаній синім поясом. Чоботи на два розміри перебільшували її ноги, у яких навіть натяку не було на жіночі литки і вони стирчали із широких халяв, як швабри з відер. Руки Рульки, звиклі до фізичної праці, були непропорційно великими тоді як личко — крихітним і плоским, наче котлета. Рулька — то така, що кожного образить, зате на похороні — вона перша плакальниця. А ще вона дуже кохалася в обрядовості і без її повчань не відбулося жодне погребення.

— Біля небіжчика належиться ставити воду, щоб душа мала що пити перед тим, як виряджатися у далеку дорогу, — говорила Рулька з французьким прононсом: чи то у неї водилася алергія, чи то — поліпи. Під час похоронів у шкільної прибиральниці наставала зоряна година: селяни за сільськогосподарськими клопотами не надто вникали в тонкощі погребальної традиції, то ж на подібних акціях Рулька була незамінна.

— На вікно почепіть рушник! — командував цей церемонімейстр у спідниці, — аби душа небіжчиці мала чим втерти сльози… А де свічка? Потрібно стрітенську, — замахала руками, коли хтось із родаків Мухортички підніс недогарок, який зазвичай у церквах ставлять «за здравіє».

— А іншої немає, — прозвучала відповідь.

— Гелé? [5] Гелé — вигук, що означає здивування: «Невже?», «Хіба?», «Що ти не кажеш?» (галицьк). — вигукнула похоронна жриця. — Робіть, що хочете, але я не допущу, аби Мухортичка обійшлася без свічок.

Відтак Рулька розпорядилася, аби їй подати монет. Коли баби простягли їй срібняки, то вона заявила, що лише мідяки можна покласти на очі покійниці, аби не дивилася на інших членів родини. Бо це може спричинити їхню смерть. Правду кажучи, Мухортичці заспівали б «Вічную пам’ять» ще дві-три години тому, якби не траурний модератор Рулька та інші сільські знавці похоронної ритуалістики. Рулька заявила, що везти покійну бабцю до місця вічного спочинку на вантажівці — повна зневага до її праху, потрібно неодмінно на коні, запряженому в воза. Фірман Козлик, на голову якого звернув увагу стригучий лишай, був не проти, але його шкапа родилася не для похоронного супроводу, бо мала червону масть. А тут інша баба заявила, що вона це чула ще від своєї бабці, що для такого сумного діла годиться тільки чорна кобилка. Почали господарі пригадувати, у кого ж то у Великих Жиляках водяться вороні скакуни. Але таких не знайшлося. Зголосився мешканець із сусіднього хутора Качок — конюх Чустря. Але прискіплива Рулька вчинила йому допит і дійшла до висновку, що він недостойний гнати свого огиря до погосту, бо ще парубкує. Цю роль мав виконувати лише одружений хлоп. Збігло чимало часу, поки радці пригадали, що на іншому хуторі — Плітках — таки є візник, який відповідає усім параметрам траурного биндюжника — і одружений, і коня чорного має, такий Котович. Скінчивши кастинг, громада негайно спорядила до цього Котовича делегацію.

А тим часом в сусідній кімнаті Файдульська шпетила наймичку, яка спалила цибулю, мотивуючи своє виправдання тим, що в такому вигляді її більш помітно на вареній картоплі!

В очікуванні священика баби неквапливо прокашлювались і, намацавши потрібну ноту, затягли романс із похоронної класики: «Прощай, душе!»

Мар’яна зі своєї ніші могла тепер спокійно роззирати потенційних пацієнтів, якщо вони, звичайно, могли б у майбутньому ними стати після такого конфузу. І дуже налякалася. Бо вигляд багатьох людей засвідчував, що вони є справжнім притулком для шкідливих мікроорганізмів і не годні кинути їм виклик. Наприклад, оця сусідка ліворуч мала на гомілці омозолену виразку, яка уже так прижилася, що людині з дипломом медика не важко було здогадатися: тут самими еластичними панчохами та бальзамом Шостаковського не відбудешся. Тільки різати! В сподіванні побачити, чи не хворіють тут чимось простішим, Мар’яна обвела очима всіх присутніх і, вивчивши палітру облич, настрашилася ще дужче. Кожна хвороба має свій колір, і вже через декілька хвилин Чолка знала, хто чим нездужає. Червоний колір обличчя одного дядька засвідчував, що інсульт відбив його в інфаркту. Його сусіда пригнічувала астма, про що можна було судити, поглянувши на його посинілі губи. Добродій із жовтими плямами на лиці маніфестував запалення жовчного міхура. Та й гастрит, як видко, був у нього постійний гість. А ось до кімнати увійшов новий відвідувач, зеленистий, наче Нептун. У кращому випадку він мав справу з цирозом печінки, але також йому услід міг глядіти і рак.