Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Аби стримати сльози, Мар’яна вдавано буркнула:

— Не хвилюйся, наш викладач з анатомії все повторяв: «Жар кісток не ломить. І краще десять разів спотіти, ніж один раз покритися інеєм…»

У селі Великі Жиляки, де, за чутками, панував такий суворий клімат, що яблука достигали аж на Різдво, була всього одна вулиця. Вздовж її правого боку тяглися садиби місцевих мешканців. Ліворуч, паралельно цим дворищам, розкинулося сільське кладовище. Воно закінчувалося майже разом з останньою оселею великожиляківців, а далі знову розпочинався ліс.

Василь підігнав свій кеб до обійстя, яке виділялося серед інших не лише тому, що було найбільшим, а ще й нагадувало штаб під час бойових дій: довкруж нього вилися хвилі колючого дроту, наче у концентраційному таборі, про який Мар’яні якось доводилося бачити фільм. На дашку дерев’яного клозету красувалися три штуки бойових гранат. А над дверми хліва за лампу правив потужний прожектор часів російсько-японської війни.

Задивившись на Мар’яну, водій так різко загальмував, що забув вимкнути вентилятор, і хмару куряви, що гналася попереду машини, всмоктало до салону. Мар’янин рот наповнився порохом.

По виході з авто новоспечена фельдшерка, врешті, відчула вітерець, свіжий, мов подих немовляти. Він її підніс, а тоді дуже легенько поставив на землю. Якби під зубами не скрипів пісок, Мар’яна відчула б справжнє блаженство. Але крик, що долинув із двору, змусив її швидко забути про все на світі.

— А-а-а! — неслося з-за огорожі. Мар’яна інстинктивно схопилася за сумку з медикаментами, вважаючи, що у котроїсь молодиці почалися перейми, а «швидка» з міста забарилася, і їй потрібно братися до справи. Але тут із сіней вистромила ніс жінка, вигляд якої був далеким від того, у якому готуються привести на світ дитину. Чорний жакет дуже вдало підкреслював її плоский, мов дошка, живіт. Це була дружина голови Файдульська. Природа поставилася до неї явно неприхильно, і ця матрона, напевно, навіть в стані спокою мала вигляд страхопуда. А тепер, коли провела у сльозах не одну добу, так розмокла, що її обличчя серед непроглядної хустини розлізлося, верхня губа нагадувала вареницю, а очі губилися між набряклими щоками і повіками. Особливо привертав увагу її ніс, який обважнів від вологості, як губка — від води. Господиня раз-у-раз виймала з кишені носовичок, аби вичавити цього дармовиса, що стримів над її ротом, наче клямка.

Мар’яна ніколи не брала участі у сільському похороні, і настрашилася. Бо тітка голосила так, мов би їй робили операцію без наркозу.

— Немає з нами нашої цьоці! — примовляла, плачучи, племінниця покійної. — Пішла від нас, скучно їй стало! А ще вчора ходила жива-здорова, навіть захотіла поїсти голубці-і-і-і-і-ів!!!

Переповівши рецепт цієї страви, Файдульська припала до Василя. Вони взяли одне одного за рамена, наче збиралися танцювати гуцулку. Файдульська заридала, не розуміючи, як небіжечка могла зібратися у таку далеку дорогу, не попоївши печених завиванців. Видко, це її засмутило найдужче. А водій її чоловіка лише кивав головою. Наче хотів сказати: «Маєте рацію: не підкріпитися перед тим, як вирушити на той світ, справді — велике горе». І почав підбадьорювати Файдульську, мовляв, потрібно далі жити, незважаючи на втрату тітки і навіть на те, що вона чомусь зневажила фарш, тушкований у капустяному листі. Зрештою, вивільнившись від обіймів головихи, Василь посунув до хати, пропускаючи Чолку вперед. До ґанку вела вузенька й нерівна стежина, яка нагадувала викривлений хребет людини.

Мар’яна уся зіщулилася, коли уявила, що Файдульська зараз почне проробляти з нею те саме, що й з Василем. Бо включитися в цю гру, стати її активним і рівноправним учасником Чолка не могла. Тож боялася, що плакальниця почне її ганьбити чи відважить добрячого штурхана за те, що гостя не зробила бодай спроби скривитися. За компанію. Проте тітка, побіжно кинувши оком на прибулу, промовчала. Подумавши, що ця жіночка уже втомилася ревіти, Мар’яна разом з Василем увійшла до хати голови сільради.

— Чого вона так… розкричалась? — прошепотіла Мар’яна до Василя.

— Невже би ти не побивалися за кимось близьким? — також упівголоса і нахилившись до Мар’яни, аби ніхто не почув його слів, відповів хлопець. І Чолчин ніс знову вловив ледь чутний запах… полину. — Адже відхід родича є справжньою трагедією…

Мар’яні не було знайомим це відчуття, бо родичі у неї не водилися, але вона спробувала збагнути стан Файдульської.