Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Це те саме, якби у мене відібрали пальто або ж чоботи?

— Це не зовсім так, бо не можна порівнювати живу людину з якимись предметами… але хай буде по-твоєму, — милостиво дав згоду Василь.

— Тоді мені зрозуміло, чому Файдульській шкода тітки, — кивнула Чолка, — але чого вона від тебе хотіла, на шию вішалась?

Мар’яні таки годі було збагнути різницю між мамою і татом, бабою і дідусем, всілякими свояками, бо їх у неї ніколи не було, як і уміння поспівчувати комусь у зв’язку із втратою близьких. Не навчилася ані плакати, бо всі свої сльози витратила ще на другому році життя, ані пожаліти когось, бо її ніхто ніколи не жалів.

— Тебе що — у тому місті нічого не навчили? — ще дужче здивувався Василь. — Якщо людина втратила когось рідного чи близького, то знайомі, сусіди повинні її пошкодувати, висловити їй співчуття.

— Але ж їхня чуйність небіжчика і так не оживить, — зауважила Мар’яна. — Потрібні йому ті сльози, як гадюці — бахіли.

— На жаль, нічого мудрішого люди придумати не в силі… — зітхнув водій і, взявши Мар’яну за лікоть, пропустив до входу. Ще ніхто Чолку не підтримував за руку. Правда, в дитинстві лікарка брала її за верхню кінцівку, але хіба лише для того, щоби вколоти пальчик. І вихователька хапала за долоню, аби розкрутити Мар’янку довкола себе і з розгону жбурнути на підлогу. А Олег, той здається, навіть не здогадувався, що в Мар’яни можуть бути лівиця й правиця. І лише Василь доторкнувся до її ліктя, але зовсім не для того, аби завдати болю, а щоб заспокоїти. І від цього Чолці на душі стало так тепло, що її вуха щільно прилягли до голови.

Після сліпучого сонця Чолці нелегко було пробиратися до кімнати через сіни. Це сільське фойє, яке потопало в мороці, містилось поруч із кухнею. Звідтіль через відчинені двері виднілося півдесятка молодиць, які бадьоро готували поминальну трапезу: одна з них зарізала якусь дуже смердючу цибулину і, пошаткувавши її ножем у власній долоні, опустила до сковорідки на печі; друга дуже вправно краяла рубанець ковбаси у повітрі; третя розрізала буханець хліба, притуливши його до власної грудної клітки і ризикуючи зробити собі харакірі. Чи то у цих краях про дошку для нарізання продуктів не чули, чи то не уявляли свого життя без ризику. Четверта, із засирненим ротом, намащувала коржі кремом. П’ята голосно коментувала, що вбила комара, а він упав до посіченої капусти, так що несподівано вийшов м’ясний салат із…кров’ю!..

У залі, начиненій представниками місцевого етносу, як кров’янка — гречаними крупами, було сиро. Чи то від того, що хату змурували із каменю, чи то просто від сліз місцевих баб. І тоді Чолка, нарешті, збагнула, чому їй у дорозі до Великих Жиляків не трапилася жодна жива душа: полишивши всілякі турботи, селяни усього староства зійшлися сюди, аби поглядіти на того, кому сьогодні є ще гірше. Проте це не завадило їм при появі Мар’яни підвести на неї свої зарюмсані обличчя.

Побачивши, що викликала до себе увагу, Чолка знітилася.

— Добридень, — ледь чутно привітала вона учасників траурного форуму.

–І що сьогодні може бути доброго?

Мар’яна повела очима туди, звідки до неї щойно долинула ця фраза. Чоловік, якому не сподобалося Чолчине привітання, не витримав важкого погляду дівчини і задивився на небіжку.

Струхла Мухортичка, яка пішла із листом від владики до Святого Петра [4] Померла , поводилась у своєму дерев’яному халаті пристойно, і її руки були схрещені на тому місці, що й належиться. Але коли Мар’яна бігло поглянула на плакальників — з великими руками та ногами, обпеченими сонцем носами й обвітреними й загрубілими обличчями, то відразу пошкодувала, що виїхала сюди в цих шматах, які пошила собі після випуску з училища. Її дорожній одяг не годився для сьогоднішньої події. Тут задавали тон довгі спідниці та светри з рукавами до фалангів та з манжетами, які впиралися у підборіддя, — і усе неодмінно чорного кольору. Хто ж вибрався у кольорову свитину, то в того рукав, наче в дружинника чи в чергового на інтернатівській кухні, неодмінно оперізувала траурна стрічка. Мар’яна ж, зважаючи на спеку, а також для зручності вдягнулась у шорти та матроску, яка більше скидалася на купальник і була з викотом до грудей. Цупке макраме, звисаючи із шиї фельдшерки, нагадувало канат зі спортивного залу. Цей аксесуар змагався у товщині із тапочками, виплетеними із рогози. Мар’яна нізащо б не змогла пояснити, чому їй кортить оголювати ноги й плечі. Просто підсвідомо хотіла засвідчити перед особами протилежної статі, що має молоде й здорове тіло, здатне дати життя іншій істоті.Але тут, де витав настрій смерті, готовність до продовження роду вважалася непристойністю. Своїм антуражем Чолка дуже відволікала селян оплакувати їхню сусідку і виділялася серед групи скорботників, які поводились вельми благочестиво. Наприклад, жінка, яка сиділа найближче до домовини, остерігаючись зім’яти складки сукні на своєму сідалі, підібрала їх так, що з-під них ненароком визирнуло мереживо комбінації, і усі змогли переконатися, яка вона чистюня. То ж не дивно, що тут сприйняли Мар’яну, як волосину в зупі. Лиця в шляхетних матрон вмить посутеніли. Вони не відривали очей від голих ніг приїжджої, що тут же, передчуваючи грозу, притулилися одна до одної. Змужичені жалібниці розгнівано про щось між собою зашварготіли. Не могли дарувати новоприбулій того, що вона відважилася бути помітнішою від самої винуватиці траурної урочистості — Мухортички! Правда, вголос ніхто не відважився висловити своє обурення, бо не знали, ким достеменно доводиться ця дівчина родині Файдульських. Проте стільці під багатьма сердито поскрипували. І своїми поглядами вони обкололи Чолку з усіх боків, мов хірург лідокаїном — бородавку, перед тим, як відтяти її скальпелем від тіла. Особливо крутила невдоволено очима одна матір сімейства. Вона зиркнула на Мар’яну, наче начальник моргу — на студента-практиканта, який насмілився переступити поріг трупосховища без лікарняного халата. Відтак нахилила голову до своєї сусідки і забубоніла, що молода незнайомка — тонка, наче вудка, а її волосся на голові — таке коротке, що якби на ньому замешкала воша, то неодмінно послизнулася б і зламала б ногу! А ще усі не переставали подивовувати її національну приналежність. В інтернаті, де виховувалася Мар’яна, проживало навіть декілька негрів. То ж там на їхньому фоні індіанка Чолка майже не привертала нічиєї уваги. А тут місцеві матрони роззирали її, як заморського звіра. Ось коли вона пошкодувала, що не поїхала на практику в Середню Азію!