Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Чолка знала, що ні одна людина не пахне, але у тісняві це було дуже відчутно. Нежить, бронхіт, запалення легень, коліт, гастрит, зуби мудрості, які не могли пробити собі дорогу, зношені пломби, піт, що виривався із тісного взуття та синтетичного одягу, — все це утворювало насичений коктейль антиароматів. З яким би полегшенням Чолка вибралася на вулицю, аби не вдихати повітря, зіпсутого запахами сірководню, ацетону, сечовини, тухлих яєць та шлункового соку, що линули з ротів цих всесторонніх хворих! Але побоялася, щоби знову не нагадати про свою присутність. Пірнувши у багатий світ болячок місцевих недужих, вона вже з перших хвилин знала про них усе, і їй стало моторошно, що мусить аж три роки провести в цьому хворобному клондайку. Дитячим лепетом тепер видавалися побажання директора медичного училища, коли той, вручаючи їй диплом, зичив лише легких хворих і до пенсії подавати їм мікстурку. Тут був не той контингент. І якщо ці люди, що були справжніми вивісками тих чи інших недуг, ще досі стояли на ногах, то це лише тому, що їхнім хворобам поки що не трапився зручний момент — схопити їх за горло. А це означало, що одного дня доведеться марно викликати швидку, яка в цих краях не має звички з’являтися. І Мар’яна марно буде мотатися по селу в пошуках гужового транспорту. Місцевим мешканцям зручніше і ближче було переправитись на кладовище, яке підступало до осель майже впритул. «Але чого я переживаю? — подумала Чолка. — Навряд, чи мені доведеться когось лікувати. Адже я місцевим людям не сподобалася, і запобігти в них ласки — це те саме, що зашивати шприцом колготки».

Двері до сусідньої кімнати були прочинені на ширину долоні, і Мар’яні було видно стіл, наладований для поминок. Щоб оцінити цю кулінарну експозицію, треба було відійти від неї на поважну відстань і роззирати її, мов художнє полотно! На ній виднілися кургани олів’є, пагорби вінегрету, надгробки канапок, гірки солодощів у вазах на ніжках, а оселедець під шубою, мабуть, своєю величчю міг би затьмарити сопку Маньчжурії. Пляшки із самогонкою поривалися до стелі.

Як виявилось, до цієї просторої світлиці був ще один вхід, з протилежного боку, здається, від кухні, який Мар’яна спершу не помітила, бо його маскували зозулясті портьєри. Тепер двері прочинилися, і до столу наблизився тридцятилітній нащадок Файдульської — синок-пройда Славко, у якого ось-ось мав вийти з ладу цей орган, який звикнув на себе найбільше брати — печінка. Потомок Файдульських схопив зі столу посудину, яка стояла найближче до нього, і плюснув із неї до келишка горілки. Після других п’ятдесяти грам почав закушувати маринованим огірком.

Файдульська, заставши синочка за таким ділом, моментально випала із образу скорботи і відчинила рот далеко не для того, щоб знову оплакати спочилу в Бозі тітку:

— Не можеш дочекатися? — засичала матінка і смикнула карафку до себе. Але синок був не з таківських, аби поступитися, і потягнув ємність у свій бік. Тоді, приваблений гармидером, до змагунів заскочив Іван Файдульський, який досі стояв у дворі, притулившись спиною до стодоли, аби залишатися струнким і не втратити військову виправку.

Мар’яна напружилася, прикипівши очима до постаті голови сільради. Бо він вважався таким же основним чоловіком на селі, як автомат — у піхоті, і чи не єдиним, кого Чолці не терпілося побачити, аби здогадатись з його вигляду, яке майбутнє її очікує. І воно їй уявилося у найпохмуріших тонах.

Це був опецькуватий чоловік у розстібнутій шинелі, яку носив замість халата, лисий, мов баняк, ніс — картоплиною, брівки — трикутничками, наче в собаки. А голос мав командирський, достоту, як директор сиротинцю «Щасливе дитинство». Крім того, Файдульський відзначався патологічними ревнощами: на кожному кроці і щосекунди йому здавалося, що дружина його зраджує. Хоча Файдульська давно спалила всі фотознімки, на яких була зафіксована в товаристві різних чоловіків, проте душенька благовірного не знаходила спокою…

Файдульські єдині в селі мали ґрати на вікнах кухні. Проте ці металеві конструкції заважали господині мити шибки напередодні свят, і минулого року вона розпорядилася їх зняти. Загледівши таку передислокацію, чоловік забомбардував жінку звинуваченнями в невірності. Файдульська боронилася героїчно, проте її аргументи про незручність мити вікна через прути були безсилими, як велосипеди — проти німецьких танків у другу світову війну.

— Ти навмисне прибрала штаби, аби до тебе міг залізти полюбовник, — докоряв місцевий цесар дружині.