Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Але навіть, якби Мар’яна мала слов’янські риси обличчя і була одягнутою, як належиться, то великожиляківки однаково витріщалися б на неї, як це зазвичай роблять мешканці сіл, коли загледять когось чужого. Адже у таких незначних колоніях усі всіх знають. Чолка не була знайома з такою звичкою сільської людності, і пронизливі погляди бабноти сприйняла як чергову невідворотність долі. Може, після закінчення похорону вони гуртом почнуть її бити? Відчувши небезпеку, вона озирнулася на Василя, в якому відчула свого союзника. Однак якийсь чоловік, виходячи з кімнати, кивнув до водія, і той попростував з ним за двері.

Мар’яна прибрала захисного вигляду, до якого вдавалася в інтернаті в хвилину небезпеки: її личком розповзлася злоба, зіниці звузилися, нижня щелепа висунулася вперед, а волосся стало дибки. Проте відразу ж схаменулася, вчасно пригадавши, що вона — не в інтернаті, а — у Великих Жиляках. Мовчки докоряючи собі за те, що не додумалася покласти до своєї сумки кілька каменюк для оборони, Мар’яна збагнула, чому Файдульська зустріла її так прохолодно. Мабуть, на її думку, особа, яка одягається на похорон так екстравагантно, не могла бути своєю людиною і їй уже в камізельку не поплачешся. Так би і в їхньому інтернаті поглянули на розцяцьковану зайду, яка протиставила б себе колективу джинсами «Врангель» та дорогими парфумами.

Кожен, хто заходив до залу після Мар’яни, проголошував:

— Слава Ісусу Христу…

— Слава навіки Богу, — відповідали йому.

«Ось чому мене тут незлюбили, — жахнулася Чолка, почувши паролі місцевого люду. — Мабуть, я потрапила до якихось баптистів». І вона почала згадувати все, що чула про релігійні секти і якими її страшили в школі. У коридорі був стенд, над яким червоніли літери «Релігія — опіум для народу!» Нижче містилися статті про всілякі релігійні конфесії. Але фотоілюстрації, якими рясніла ця дошка пошани, були переконливішими від будь-яких текстів. Під світлиною вродливої дівчини стояв напис «Такими приходять у секту». «І такими стають» було написано під портретом якоїсь, либонь, столітньої бабусі…

Раптом серед сиділок Мар’яна загледіла Мирославу Йосипівну, і серце її забилося дуже швидко. Але в наступну хвилину вона збагнула, що то не може бути ненависна вихователька. Адже ця мучителька давно померла. Заспокоївшись, Чолка скоса зиркнула на жінку, якої щойно так налякалася. У неї були сиві коси, які чомусь не пробувала зафарбовувати, скажімо, на каштаново, і, хоча ще не була така стара, мала зовсім дівочу фігуру. От лише середина обличчя була провалена, як у тієї покійної виховательки зі «Щасливого дитинства». Може, це її родичка?

Якась особа в кримпленовому платті, яка вже либонь прожила певну кількість літ, кратну п’яти (про що засвідчувала обвисла шкіра на підборідді й шиї), і вважала себе чимось вищим від простої колгоспниці, бо замість плебейської хустини накинула на голову ковпак із чорного тюлю із запахом антимолю, приступила до Мар’яни. Це була директорка місцевої школи Ганна Антонівна Коркуцьонок. Вона простягнула гості хусточку з чорного газу і втиснула її у найдальший куток, аби та не злила великожиляківських баб ще дужче.

«Яка ж вона добра!» — подумала Чолка про жінку в тюлевій накидці. Відчувши в Коркуцьончисі заступницю, Мар’яна не відводила від неї очей. Щоб запобігти ласки в такої доброї тітки, гляділа на неї так віддано, що нагадувала собачку, яка хоче лизнути обличчя свого господаря. Проте захисниця, будучи чимось заклопотана, вийшла з кімнати, і Мар’яна залишилася без союзниці серед цього термітника. «Чому мене завжди залишають ті, хто є до мене добрим?» — зітхнула Мар’яна, із жалем поглянувши директорці услід. Тоді недовірливо зиркнула на запропонований стілець. Може, зграї цих баб спало на думку зробити з неї посміховисько і котрась із них підставила їй поламаний ослінчик? Попробувавши рукою кожну з його ніжок на міцність і переконавшись, що всі вони надійно тримаються сидіння, свіжоспечена фельдшерка зважилася сісти. Після цього спробувала натягнути холоші до колін. Проте шорти не хотіли розтягуватися. Тоді Мар’яна поставила на колінні чашечки свою сумку із фонендоскопом та медикаментами, але легше від цього не стало. «Погана прикмета, — подумки журилася Мар’яна. — Якщо я з першої хвилини в цьому селі викликаю антипатію, то, мабуть, пробуду тут недовго, от тимчасово, як… молочний зуб». Її ноги затремтіли в ритмі «Танцю із шаблями» Хачатуряна, і вона не переставала глядіти на двері, за якими зникла Ганна Антонівна. Тоді у неї розболівся ще один зуб. Мабуть, із солідарності з першим. Мар’яна почала уявляти, як вона повалила на підлогу котрусь із цих благочестивих матрон і копає її тіло ногами. Аж тут за вікном промайнула якась істота в червоній сорочці і, зазираючи до кімнати, так приліпила до шибки свій ніс і губи, що вони здавалися розплющеними. А тоді так швидко зникла, що Мар’яна не могла збагнути: чи справді до хати зазирало це створіння у пурпуровій оболонці чи просто привиділося їй із перевтоми? Проте від побаченого їй стало смішно і трохи полегшало на душі.