Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Що — у мене дверей нема? — виправдовувалася Файдульська.

— А через вікно — більш лірично і, теє, романтично… Ге-ге-ге… — аргументував свою підозру Файдульський.

Ось і зараз Файдульський вирішив, що амурний диверсант, скориставшись похоронною катавасією, хоче окупувати його дружину в суміжній кімнаті. Зачувши метушню, полковник у відставці кинувся прожогом до їдальні, наче в атаку, переконаний, що зараз виведе перелюбників на чисту воду. Одержимий ідеєю застати на гарячому ймовірного загарбника, він загледів непутящого синка. Тоді полегшено зітхнув і розкрив дуло свого рота. Зі словами «Я би тебе убив зі стартового пістолета!», видзвонюючи орденами й медалями, татусько відбірав у сина колбу. А тоді, оглянувши стіл, заявив:

– І кому ця пацьканина потрібна?

Справді, полковник у відставці погано ставився до бутербродів, а всілякі салати, ті взагалі вважав за ніщо, воліючи мати справу лише з тими стравами, що зберегли первозданний вигляд: з картоплею у неодмінних мундирах, з рибою, яка не втратила своїх параметрів, а не тоді, коли її подають у вигляді форшмаку, де й хвоста не знайти. По-друге, він підозрював, що дружина, прикриваючись похороном, наварила-напекла задля коханця, якого йому ніяк не вдавалося розсекретити. Ну, не вірилося Файдульському, щоб його половина так розстаралася на догоду покійній тітці!

— То поклади перед шанованими гостями пару голівок цибулі, кирзову кашу та квашені огірки, — затріскотіла дружина цього місцевого монарха і, перечисливши всі видатки з виглядом обліковця, вибігла до коридору, щоб зустріти чергову порцію співчувальників.

— З тобою балакати — це те саме, що брати кота на полювання, — потрясаючи люто щоками, пробурчав Файдульський услід головисі. Але вона його слів, мабуть, не чула, бо з-за прочинених дверей замиготіли фізіономії наступної групи підтримки. І Файдульська почала приймати від новоприбулих цілування. Обмінявшись із ними інфекціями (справжній друг якщо нічого не принесе, то хоч інфекцію!), вона знову взялася за спогади, у яких головну роль відігравали голубці і яких не встигла продегустувати небіжечка.

Файдульська проробляла з кожним прихожим те саме, що і з водієм свого чоловіка: кричала так, мов би її поранили у коліно з вогнепальної зброї. А плакала, наче до неї застосували балончик зі сльозоточивим газом. Вона буквально затопила своїми опадами кожного, хто навідався провести в останню дорогу односельчанку. Глядячи на прибулих, Чолка думала, що даремно вони з порожніми руками. Бо не завадило б принести із собою по коновці. Адже всі відповідали Файдульській взаємністю, влаштувавши їй справжнісінький паводок співчуття. Тут не було заведено виявляти жалість мовчки. Одним обійманням великожиляківці не обмежувалися.

«Он воно що, — подумала Мар’яна, — Файдульська при зустрічі зі мною не втомилася, а просто вирішила, що я не вартую того, аби на мене тратити сили. А їй цих сил ще ой як потрібно!» Церемонія тільки починалася, і дружина голови сільради мусила приберегти наснагу і могуття голосу для більш поважних відвідувачів. Бо цей електорат підходив до похорону також творчо, проявляючи індивідуальність і артистизм і з солідарності розводячи не меншу мокречу з очей, ніж Файдульська. Мар’яні на якусь мить навіть здалося, що вона потрапила на виставу до драматичного театру: так багато пафосу й декламаційного змісту було у співчуттях кожного учасника! Навіть артисти із самого Львова не мали б там чого робити і їм вартувало б поставити двійки за акторську майстерність. Бо так Олена не оплакувала Андрія [6] Герої п’єси Марка Кропивницького «Глита й або ж павук» , Анна — Михайла [7] Герої роману Ольги Кобилянської «Земля» , Інгрід не тужила за Пером гюнтом [8] Герой драматичної поеми «Пер Гюнт» норвежського письменника Генріка Ібсена. . Послухати великожиляківців, то Мухортичка прожила б ще півсотні літ, якби її персональний ангел-хоронитель не ловив ґав. Як можна було зрозуміти з їхніх фольклорних голосінь, Мухортичка була ще доволі прудкою жінкою, і її кончина стала громом серед ясного неба. Правда, ще на жодному похороні ніхто не визнав, що людина переставилась вчасно. Згідно із неписаними правилами похоронного етикету, кожен завжди відбуває на той світ у «розквіті і міг би ще багато зробити для ближнього», хоч би й напередодні перебував у повній нерухомості й маразмі. Але Мар’яна, нічого не знаючи про особливості ритуального оплакування, подумала: «Якщо можна вважати у розквіті сил 80-річну жінку, то оцю Рульку залишається зачислити хіба до рангу молодих дівчат».