Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Авто поводилось по-геройськи лише на цетральному шосе. Бо щойно на виїзді із містечка закінчилася мощена дорога і почався сільський путівець, як воно розгубилося, хоча вибоїни були для нього не первиною. Дорога була у вирвах, немов після бомбардування, і голова Чолки декілька разів зустрілася із стелею салону. Мабуть, від цього у неї розболівся зуб.

За увесь час їзди їм не трапився жоден абориген. Коли на шляху постиралися навіть контури цивілізації і на узбіччі почали зустрічатися корови — групами і поодинокі, водій щільно позачиняв вікна, щоби до салону не потрапляла пилюка, і ввімкнув вентилятора.

— Як тебе звати? — поцікавився він у Чолки, зав’язуючи розмову.

— А яке це має значення? — знехотя озвалася Мар’яна, схрестивши на колінах свої налиті руки. Їй захотілося спокою, бо хронічно втомлювалася від тривалого спілкування: далися взнаки роки, проведені в закритому закладі, а згодом — у гуртожитку з картонними стінами, де ні хвилинки не можна було побути на самоті. Крім того, вона не любила, коли її розпитують, наче в міліцейському відділку. Бо вже встигла помітити: питання люди ставлять їй не просто так, а з якимсь інтересом, щоби потім використати її. Наприклад, дружба із хлопцем, яка починала щойно вимальовуватися, могла стертися в одну мить, варто було Чолці проговоритися, що в неї немає батьків і що вона мешкає в гуртожитку, а не в квартирі.

–І взагалі, навіщо людині ім’я? — спитала Мар’яна у водія, пронизуючи його невдоволено очима і намагаючись збагнути, чому він проявляє таке зацікавлення її персоною. Їй навіть на думку не могло спасти, що перевізник просто хоче підтримати розмову задля чемності.

— А як воно без імені? — здивувався керманич. — Навіть корови, коти та собаки назвиська мають, усіляким Квітками, Жучками та Мурками їх величають… — і він так близько схилився до Мар’яни, що вона вловила запах… полину. Дух цього буряну, яким пахнув шофер, так її обеззброїв, що вона, несподівано для себе, пішла на відвертість.

— Не люблю я свого імені, — зізналася.

— Невже воно у тебе якесь чудне, не наше? — допитувався автомобіліст, якому супутниця нагадувала загнане звірятко і яке вишкірює зубки й гарчить, коли тільки зробиш спробу його погладити. — Я, наприклад, Василь. А ти?

— … Мар’яна…

— Маріанна, — протягнув Василь так, що це ім’я в вухах Чолки прозвучало, мов луна. — А я вже, було, подумав, що ти — якась Електросила чи Октябрина, і тому соромишся.

Ніколи Чолка не подумала б, що її ім’я так гарне й тепле. То ж хотіла, щоб шофер ще раз і ще повторяв його. Але він чомусь замислився. «Мабуть, почулося», — подумала Мар’яна і відкинулася на спинку крісла.

Коли до Великих Жиляків уже було рукою подати, дорогу перегородило велике дерево, яке покінчило із життям чи то від старості, чи від недуги, що роз’їдала його зі середини.

— Звідки це дерево? — поцікавилася Мар’яна у Василя.

— Вітер, мабуть, звалив…

— А чому його досі ніхто не прибрав?

— Ну, по-перше, цей граб упав зовсім недавно, бо коли я вирушав до міста, то він ще стояв, а по-друге… хто приділить йому увагу? Буде валятися доти, доки хтось не схаменеться порубати на дрова…

І натиснув на газ, аби об’їхати стовбур довкола по ріллі. Проте чорна маса не захотіла відпустити «Москвича» далі ніж на метр, захопивши в липкі обійми його колеса. Василь аж ключ запалення висмикнув від завзяття, а машина ніяк не могла здолати розораний ґрунт.

— Доведеться кликати на підмогу трактор, — вирішив Василь і, хвацько виплигнувши із легковички, попрошкував до сталевого коня, що жовтів на обрії.

У пралісі озвався дріб дятла. Мар’яна замислилася: як ця птиця струс мозку не дістане? Стільки разів вдарити дзьобком об дерево — це не жарт!

Невдовзі трактор загарчав уже зовсім поруч, з його кабіни виплигнув Василь, з’єднав «Москвича» із сільськогосподарською машиною. Самохідний силач заревів ще дужче, мов би мав намір витягнути із масних обіймів суглиння не «Москвича», а цілу ракету з ядерною боєголовкою, сіпнувся, і Мар’яна почула, що автівка піддалася і висунулася на дорогу за поваленим деревом. Василь, кивнувши трактористові на знак вдячності, знову опинився у «Москвичі», і той зашкутильгав сільським гостинцем. Мар’яна вже іншими очима поглянула на водія. Ні, вона не стала кокетувати з ним чи сушити зуби, що було для неї невластиво. Але її обличчя дужче споважніло, і вона запобігливо відсунулася подалі, до вікна, побоюючись, що зайняла багато місця, і водієві голови сільради ніде сидіти. Присутність такого енергійного хлопця, від молодого засмаглого тіла якого ішов такий спекотний дух, мов від мікрохвильової печі, вселяла впевненість у завтрашній день. Втративши надію придбати маму й тата, Мар’яна не переставала сподіватися бодай на покровителя. А цей Василь, так вона вирішила, якраз міг би стати для неї надійним заступником. Бо життя, яке відкрилося Чолці після інтернату, було таким незвичним і важким, що їй весь час бажалося перекинути весь його тягар на когось, сильнішого від неї.