Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

— Я тобі зараз усе поясню, — пообіцяв Олег, вийшовши за Мар’яною у коридор. — Я в цієї старшої медсестри позичив певну суму, а тепер треба віддавати, а грошей нема, то я вирішив…товаром… Крім того, треба її задобрити, щоби мені вчасно постіль змінили. І зрештою, ну, розумієш, звідки мені було знати, що ти ще тут? — виправдовувався Олег.

— Не в ліфті справа, а в тобі, — відрубала Мар’яна. — Чому ти мене обманюєш і ніколи для мене не маєш часу?… І я тепер знаю, чому.

— Ти мені не віриш? Мені!?

— Не вірю, — сказала Мар’яна.

Олег роззирнувся і, переконавшись, що у коридорі нікого нема, вдарив Мар’яну по лиці. Вона закричала не так від болю, як від того, що на неї підняв руку той, від кого так сподівалася порятунку. І мимоволі пригадала інтернат з нервовими виховательками та няньками. А Олег одним ляпасом не обмежився, а продовжував бити Чолку і кинув її на підлогу. Його очі налилися кров’ю від думки, що Мар’яна посміла розкусити його.

— Ти, байстрючко нещасна, як смієш мені не вірити? — хрипів Олег, гамселячи Мар’яну. — Хто ти така, аби я перед тобою розшаркувався!? І вза…

Він не договорив, бо хтось його вдарив по голові. Озирнувшись, побачив старшу медсестру. То вона огріла його сіткою з яблуками, аж вони розсипалися по підлозі.

— Забирайся геть! — наказала старша медсестра Пайлові, — і щоб я тебе тут більше не бачила!

Ще не встигла командувачка медперсоналом докінчити фразу, як появився головний лікар і виніс вердикт:

— Я вас виписую з лікарні! — прорік гнівно до Олега. — Не потрібні нам хворі, які порушують спокій у нашому закладі.

— Через тебе мене вигнали з лікування! — тицяв пальцем Олег у Мар’яну, коли натовп розпався, а головний лікар повернувся у свої володіння. — Ти уявляєш, яку свиню мені підклала?

— Я? Було мене не бити, то не вигнали б…

Мар’яна настільки була вражена, що Олег її відлупив, що припинила з ним зустрічатися. Переконалася: його сила — не для неї. Але з чуток знала, що колишній коханець і надалі продовжує браваду мордобитія, після чого з яким-небудь переломом здається на милість травматологів…

День відмірював лише десяту годину, коли автобус із Чолкою добувся до містечка. Припалий порохом, з хатинками, що присіли від старості, районний центр справив на Мар’яну враження щойно розкопаного археологами стародавнього поселення, яке вона бачила в якомусь журналі. Найвищою біля вокзалу була дерев’яна скульптура якоїсь дівчини, яка над своєю головою звела горизонтально руки, наче мала намір здатися у полон ворогові. В долонях дівиці гніздився герб містечка. Мар’яна замислилася: чи можливо було б живій людині тримати тягар у такій позі? За законами фізики, хіба що в цирку.

Роздуми Чолці перебив водій голови великожиляківської сільради, який уже десять хвилин як виглядав її. Наблизившись до Мар’яни, він поцікавився, чи то саме вона призначена фельдшеркою у Великих Жиляках? Ледве він, отримавши ствердну відповідь, кивнув на авто, як Мар’яна хутко схопила свої торби, такі безформні, що було невідомо, з якого боку їх брати і, обганяючи шофера, помчала до його машини, яка роззирала її зловісними фарами. Вихователі в інтернаті, вважаючи, що нагадувати зайвий раз розсіяним і нетямущим діткам застеляти ліжечка чи хутчій умиватись — марна праця, полегшували своє становище тим, що підганяли вихованців ногою чи капцем. Не обминула ця педагогічна метода і Мар’яночку, яку вихователька не лінувалась щоразу поквапити пантофлею по гузичці. Хоча минуло уже більше двох років, як Мар’яна вилетіла з цього горезвісного гнізда, але звички, здобуті в ньому, переслідували її і досі. Ось і тепер Чолка побоялася, що цей хлопець може розсердитися на неї за те, що вона гається, і вліпити їй запотиличника. І хоч дівчина уміла дати здачі, проте не належала до прихильниць боїв навкулачки і вдавалася до цього змагу лише тоді, коли без нього вже зовсім неможливо було обійтися. Тим паче, що зауважила: за межами інтернату, в середовищі нормальних людей така поведінка зовсім не схвалюється.

Нічого не знаючи про минуле фельдшерки, перевізник здивовано поглянув, як виблискують її литки — пружні і наче соняшниковою олією змащені. Тоді кинувся навздогін. Та як не поспішав, — наздогнав Чолку вже біля свого дегковика.

Закинувши до багажника усі пожитки «пані дохторки», незнайомець запропонував їй переднє сидіння, і Мар’яна востаннє поглянула на статую, яка у неприродній позі понад десяток літ зустрічала і проводжала пасажирів. І автомобіль покурсував до села, мешканці якого (про це Мар’яна довідалася від однієї тітки в автобусі) досі їдять централізовано (тобто, з однієї миски!), дорогу до сусіда прокладають з допомогою коси, а пори року відгадують по деревах, в міру того як на них появляється і опадає листя.