Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Чолці не вдавалося відразу як слід застебнути бюстгальтер і вона так і не навчилась вправно накручувати бігуді (через що носила хлопчачу стрижку), проте в одяганні протигаза могла б утерти носа навіть найкращому новобранцю після тримісячної служби в війську. А коли в інтернаті оголошували бойову тривогу, то Чолка так швиденько опинялася у сховищі, що їй би позаздрив бігун-спринтер Борзов! «Хто знає, — міркувала сирітка, інстинктивно прикриваючи стрижену голівку руками і без оглядки спускаючись східцями до підземелля, — може, це вже й не навчання, а справжня війна!? А раптом зараз ці американці кинуть на наш будинок таку бомбу, як колись на Хіросіму й Нагасакі!»

Тож можна збагнути Мар’янине здивування, коли вона, у військовій сорочці та підстрижена під їжака, складаючи іспити до медичного закладу, побачила, що її ровесниці одягаються по-іншому. В душі вона до них, маминих доньок, відразу почала ставитись презирливо і уникала деталей дамського гардеробу — фальбанок та буфів, аби не уподібнитися до манірниць. Несприйняття Мар’яною усього жіночного пояснювалося не лише тим, що вона, багато літ проживаючи в притулку, не вилазила з паркої шкільної форми. І не тому, що воліла носити речі практичні, наприклад, штани замість ненадійних колготів марки «Один день». Страх мати щось гарне тягнувся за нею ще з інтернату, де вихователька ніколи не пропускала нагоди щось у неї відібрати. Вона постійно чогось позбавляла Мар’яну, конфісковуючи іграшки, яблука, які дитина отримувала у подарунок під новий рік від Діда Мороза. А якщо не могла заволодіти її речами, то намагалася їх ушкодити, забруднити, спаплюжити бодай словом. Тож Чолка звикла носити такі лахи, на які ніхто б не поласився. А коли вона вступила до навчального закладу, поселилася в гуртожитку та почала ходити на лекції, то щораз більше переконувалася: молодняк зовсім не очікує війни, а зазирає у таке далеке майбутнє, про яке Чолка навіть подумати не сміла! Наприклад, даруючи однокурсницям фотокартки на згадку, подруги підписували їх реляціями такого змісту: «Колись ми будемо далеко, багато років промайне, згадаєш Львів, студентську лаву, згадай, будь ласка, і мене…» А ще вони одна в одної переписували схеми в’язання светрів, рецепти салатів, тортів та живильних масок для обличчя, перемальовували викройки суконь і вишивали рушники на власне весілля, хоча й не знали, коли воно буде, бо в багатьох ще не було женихів. Втім, це не заважало їм планувати навіть імена майбутніх діток (хлопчика назвати Артуром, а дівчинку — Лізою, як героїв їхніх улюблених іноземних кінострічок). Мар’яну, яка не мала звички вдивлятися в дзеркало, спершу ці мамині доці дратували тим, що вони надто довго перевдягалися після уроку фізкультури, і не переживали з приводу свого спізнення на котрусь із лекцій. Замість готуватися дати відсіч ворожій армії, вони могли воювати з єдиним прищем на своєму личку.

Мар’яна, відколи випурхнула з інтернату, утвердилась в думці, що соціальної рівності не буває. Та й звідки їй узятися в людей, якщо навіть під мікроскопом однакових вірусів не зустріти, бо є прості, а є — не прості: тільце цього дрібного організма, здобутого, скажімо, із аденоїдів людини, має форму сніжинки; герпесу — з війчастою облямівкою, а віспи нагадує шапку Мономаха, яку Мар’янці доводилося бачити на ілюстрації в підручнику з історії.

В училищі Мар’яна також пересвідчилася, що за межами інтернату далеко більше важить словесна відсіч, ніж дикі інтернатівські дуелі з ляпасами та копняками. Вона подивляла людей, які знають стільки мовних одиниць, що можуть довго й про ніщо розмовляти! Як вона заздрила отій Бабланюк, яка ніколи не лізла за словом до кишені. На всі запитання Чолка звикла відповідати прямо й однозначно, тож дуже здивувалася, коли почула, що існує ще інша форма відповідей, набагато ефективніша. Запитає, скажімо, хтось у Бабланючки: «Тобі не холодно в цій шкіряній спідниці? Вона гріє?» «Звичайно, що гріє, коли на дворі градусів під плюс тридцять!», — не моргнувши оком, відповідала, було, Бабланюк. А на запитання, чому вона вирішила вчитися на дантиста, Мар’янчина подруга запевнила, що їй дуже подобається, коли чоловіки дивляться на неї з відкритим ротом, витріщивши очі. Не дивно, що така дотепна дівчина втішалася успіхом не лише в однокурсників, а й навіть у викладачів. Мар’яна не могла похвалитися таким тріскучим язиком, тож воліла мовчати і ставала ще похмурішою.

На відміну від товаришів з притулку, які були на вигляд ідентичними, наче курчата, через однаковий одяг та взуття, однокурсників якось не захоплювала перспектива стати схожими на інкубаційних. Кожен намагався роздобути речі, які би відрізняли його від решти. Наприклад, Оксана Бабланюк, з якою Мар’яна потоваришувала з перших днів навчання, носила в одному вусі одразу аж три сережки, мала зачіску «Плюнь у вухо!» (волосся стягувалося у пучок майже біля вилиці) і гаманець із зображенням дівчини-моргухи. Це було приводом для недоброзичливців злословити, що Оксанці бракує хіба що рогів. Її мама продавала на вулиці газовану воду із сиропом і закалимлювала за день більше, ніж була місячна Мар’янчина стипендія. Оксана, частуючи Чолку шоколадними цукерками, відверто зізнавалася, що ніколи таких солодощів в неї не було б, якби вона з мамою жила на її чесну зарплату. А Марина Губська, ця була спекулянткою і на перерві продавала студенткам польські шампуні, флакончики з арабськими парфумами і справжнє диво — дезодоранти для рота! Вона також була не такою, як усі, і Чолка ніяк не могла збагнути, навіщо дівчина вдається у своїй зовнішності до всіляких незручностей: наприклад, начосів вій та гривки, що звисає їй аж до рота і заважає бачити довкілля! Хтось хворіє на хронічний тонзиліт, у когось є цироз, а Юля Дірка потерпала від золотої лихоманки: носила на кожнім пальці по персню!