Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Любовно вщипнувши Мар’яну за пругку щічку, майбутні батьки обіцяли приїхати до неї ще. Але на подвір’ї щасливих дядечка й тітоньку перехоплювала Мирослава Йосипівна.

— Стійте, маю вам щось сказати, — шепотіла до них вихователька. — Я вам би не радила брати у свою домівку цю екзотичну штучку!

— Чому? — дивувалися гості.

— Ця Чолка, вона — донька душогубів! Так-так, її тато, щоб ви знали, спершу людину кинджалом заколював, а вже тоді цікавився її прізвищем. А мама Чолки — дітовбивця: заманювала дитятко на безлюдне місце та й розсипала по землі цукерки. І коли жертва згиналась, щоби їх позбирати, і в неї оголювалася шийка, — Мар’янчина мама встромляла у неї ніж! Безумовно, діти не повинні відповідати за вчинки батьків, але де гарантія, що Мар’янка не відчує голосу крові своїх предків і одного дня вас не заріже?

— Але ж ця дівчинка — така мила, така безпосередня й неконфліктна! — не йняли віри майбутні таточко і мамця.

— Це на перший погляд, а насправді у неї вже проявляються неприглядні риси, — переконувала їх вихователька. — Ця «мила» істота, щоб ви знали, вже кількох дітей на смерть загризла. А я щоночі, лягаючи спати, тремчу за своє життя і не знаю, чи доживу до ранку!

— Але ж, даруйте, ваша колега запевняла нас, що Мар’яночка — це просто ангел, — стояли на своєму відвідувачі.

— Вона таке казала? — на мить торопіла Мирослава Йосипівна, але швидко викручувалася. — А ви хочете, щоби вона розповіла вам правду? Хто ж тоді зважиться таке гадюченя ввести в сім’ю? Тому Уляна Петрівна Чолку розхвалює і найгарніше одягає, що просто мріє збути це лихо з нашого закладу. Але мені совість не дозволяє мовчки спостерігати, як вас обдурюють, — ще завзятіше траскотіла Мирослава Йосипівна, аби позбавити відвідувачів можливості розтулити рот. — Краще візьміть Тетянку. Вона хоча й не така цікава, зате ви зможете спати спокійно. Бо ця дитина — чесного роду: з’явилася, прошу вас, у нормальній сім’ї пияків.

Бездітна пара, повіривши виховательці, втікала без оглядки. А коли знову відважувалася відвідати малят «Щасливого дитинства», то намагалася Мар’яночку не помічати. Чоловік і жінка із жахом відмахувалися від смаглочолої сиротинки, яка, упізнавши їх, починала збуджено підстрибувати, нарізати довкола них круги, щасливо хекаючи. Не вірячи в те, що дядечко й тітонька могли від неї відмовитися, Мар’яночка бігла за ними слідком із простягнутими рученятами і розпачливо лепетала: «Я чема… Че-е-е-е-е-ема!» Однак дорослі, проігнорувавши індіаночку, зав’язували знайомство з іншою дитинкою і починали гладити її голівку. Покинута Чолка спершу спантеличено спостерігала цю ласку. Тоді починала ображено сопіти, супила брівки, підходила ближче до зрадливих людців і смикала їх за одяг. А коли вони й надалі вдавали, що не знають Мар’янки, тоді губки в скривдженої дівчинки зловісно вигиналися, а шкіра на голівці починала ворушитися. Доведена до відчаю, Чолка звалювала на підлогу щасливу конкурентку, шарпала зубами вухо, а з її горла линуло таке зловісне хрипіння, що приїжджі кивали одне до одного: «Таки має рацію оця Мирослава Йосипівна». Погана ж вихователька тріумфувала: «Хіба я неправду казала?» За кару вона в обідню пору відібрала в Мар’яни ложку, а тарілку поставила в куток на підлогу, і дівчинка мусила їжу хлебтати, наче собачатко…

Якщо раніше довкілля та оточуючі викликали в Мар’яночки цікавість, то тепер, особливо після кількох невдалих «сватань» — настороженість. Чолка пронизливо вдивлялася в кожного нового дорослого, який випадково опинявся біля неї. І намагалася збагнути, чого від нього чекати? Може, він хоче вдарити її? Або вкусити? Або відібрати в Мар’янки щось таке, про що вона навіть не здогадується? Переконавшись, що страхи були даремними, втрачала до нього інтерес. Якщо якийсь добрий дядечко чи тітка, бувало, почастує її яблучком чи пиріжком, то вона мусила дочекатися, коли добродійник піде геть або хоча б відвернеться від неї. Тоді тільки бралася до гостинця, хутко заковтуючи його і нервово озираючись. Коли хтось простягав руку до Мар’янки, аби погладити на її голівці міцні, короткі й густі волоски, то вона недовірливо стежила за цією рукою. Може, п’ятірня незнайомця замість приголубити боляче потягне її за чубчик? І кусала дядечка за палець. При цьому з її чорних очей тягнуло таким протягом, що чоловікові ставало моторошно: дівчинка не так боїться його, як ненавидить. Якби її воля, то горло перегризла б. І якщо вона цього не робить, то тільки тому, що в неї на це просто сили не має.