Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

В найтяжчі хвилини свого життя Мар’яна хотіла, щоб у неї була мама, яка заступилася б за неї перед лихою вихователькою і лікаркою. Знала з розмови із Вовусиком Смішком — хлопчаком із просікою на лівій брівці, яку йому лопатою зробив сусід-одноліток. У цього Вовусика колись була сім’я і він розповідав, що в кого є мама, того інші бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамі поскаржиться, то всім хуліганам ставало непереливки…

Вихователі завжди мали з дітиськами клопіт, коли доводилося вивчати з ними пісню «Рідна мати моя…» Бо вихованці не розуміли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповіді тих ровесників, які, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домі. Але згодом їхні родичі чи то трагічно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то їх позбавили батьківських прав через недбальство та пияцтво. Тож ці дітлахи іноді хвалилися своїм друзям по нещастю, як їм жилося в сім’ї.

— Як я ще був з татом і з мамою, — згадував якось Іванко Зівацький, маленький і кругленький, мов ґудзичок, із зашмурганим носиком, — то вони, бувало, куплять горілки, а на закуску — цукерки. І давали мені цих цукерок аж цілу жменю!

–І горілку також? — допитувалися дітки, зачаровано округливши оченята.

— Нє, — відповідав Зівацький, втираючись ніздрі рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. — Горілки вони мені не наливали, бо їм би самим не вистачило!

А Петрик Повітруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дівчачому пальтечку), коли потрапив до їхньої групи, то в перший же день розповідав:

— Моя мама шодня приводила до хати всяких дядьків, а мене із самого ранку випускала на вулицю, шоби я їм не заважав. А ше вона клала мені до торбинки ножичок, півбуханки хліба та кавалок «кубаси» і вішала мені на шию, аби я міг собі перекусити. Та й добре ж мені було. Ходив, куди мені сі схоче, і гуляв аж до півночі!

Дітки слухали, затаївши подих, а очка їхні блищали, як у лихоманці. Після подібних розповідей очевидців з волі їм так кортіло жити вдома, поза розкладом, і ні з ким не ділитися льодяниками. І тоді в інтернаті наставала така тиша, яку в інші дні марно намагалися встановити вихователі, роздаючи малятам наліво й направо запотиличники й штурхани.

Вряди-годи траплялося, що когось із дітлахів всиновлювали. Тож і Мар’яночка сподівалася на таке щастя і, коли, бувало, загледить на порозі інтернату дядечка з тітонькою, то її оченята загорялися надією. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарної живої іграшки, якій відвідувачам було так приємно чіпляти на голівку величезний бантик. Далі справа не заходила. Захожі захоплювалися нею, а брали за названих доньок інших дівчаток. Бо вихователька Мирослава Йосипівна, для якої Мар’яночка була улюбленим об’єктом знущань, не бажала з нею розставатися і подбала про те, аби потенційні батьки обрали замість цієї симпатичної індійчаночки іншу дівчинку…

Коли в ізоляторі очікували візиту гостей, то добра вихователька Уляна Петрівна власноручно причепурювала підопічних, а Мар’яночку запихала в накрохмалену сукню із рожевого шовку й мережива. Хай відвідувачі бачать, що мешканці сиротинця живуть, приспівуючи та горя не знаючи. Для Чолки ж це був знак, що їй та іншим діткам влаштовують такий собі огляд перед тими, хто хотів би взяти малюка на виховання. І аж тремтіла перед перспективою — вирватися з рук поганої Мирослави Йосипівни. Тож коли директор відчиняв двері, і добротворці входили до зали, Мар’янка не витримувала і стрімголов летіла, наче гвинтокрил, розчепіривши ручки, до тітки, яка їй найбільше сподобається. Обіймала відвідувачку за ноги, тицялася носиком в її долоні і про свою недоленьку їй жебоніла. Оскільки гостя нічого не розуміла, то брак слів Чолка намагалась компенсувати мімікою й жестами: страдницьки наморщувала лобик, вигинала краї ротика, а її благально-скорботні оченята так і промовляли: «Візьми мене! Ноги митиму і юшку питиму-у-у-у!» На допомогу приходила добра вихователька Уляна Петрівна. Знаючи про нелегке життя дівчинки, вона найбільше розхвалювала цю сиротинку перед потенційними батьками і просила вдочерити її. «Я вас благаю, заберіть дитя звідси, — вмовляла Уляна Петрівна гостей. — Воно від декого терпить таку наругу, що моє серце не витримує. Якщо з Мар’янки зроблять каліку, то я собі ніколи цього не прощу! Повірте, я й хвилиночки би не вагалася, якби не була холостячкою: мені закон не дозволяє взяти дитину!»

Здогадуючись, що на всіх сиріт батьків не вистачить, Мар’яночка з усіх сил доводила гостям, яка вона гарна і слухняна. Хапала їх цупко за руки, вела до кімнати, показувала пальчиком на своє акуратно застелене ліжечко, демонструвала їм, як вона добре вміє робити все те, чого її навчили в інтернаті: виконувати команди «Сидіти!», «Лежати!», «Стояти!», марширувати і співати пісню прикордонників «Стій, хто іде!?» Правда, дівчинка ще не наловчилася вимовляти слова як слід, а природа не обдарувала її музичним слухом, і через те вона просто гучала щось на зразок «І, о, е!» Проте вона цілком зачаровувала візитерів, що прийшли на оглядини. Якби не офіційні формальності, то ті тут же би й понесли додому цього смаглявого гучка. Настільки розчулювали можливих татусів та мамунь скорботно-прохальні оченята маленької раби, її крихітний носик, тиха хода ніжок, що ледве виднілися з-під довгої, аж до підлоги, єдвабної льолі. А розповідь Уляни Петрівни про злигодні цієї гарнюні сповнювали людей рішучістю — не гаючи часу, розпочати визвольну операцію.