Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Мабуть, ті малюки, які згинули в сповиточку, були щасливішими від тих, кому судилося вижити. Адже сиротинець «Щасливе дитинство» був нетиповим, відрізнявся від решти закритих закладів у місті, де діток виховували до трьох літ, а потім переводили в інші інтернати. Вихователі стверджували, що для вихованців розставання з друзями та наставниками, до яких вони звикли, ставало психічною травмою. Але маленькі арештанти «Щасливого дитинства» зазнавали стресу саме від того, що їх залишали на тому самому місці, лише переводячи до старших груп цього ж інтернату, і у них не зоставалося надії потрапити до ліпшого закладу, до можливо добрішої лікарки, ніж Турянська, утиски якої ставали вигадливішими в міру того, як пахолятка підростали. На противагу дитячим психологам, які пропонують двадцять способів утихомирити неслухняних дітей, лікарка вдавалась до меншої кількості, але дуже вже дошкульних. Щоб державні утриманці були спокійними, не ускладнювали життя персоналу і щоби їх ніхто не чув, представниця медицини утихомирювала їх кваліфіковано, не вдаючись у довгі пояснення. Тому дитиняті, яке не бажало спокійно ходити, а весь час бігало, Зоя Володимирівна дубцем перебивала ніжку, і воно надовго осідало в гіпсі. Хто накидався на їжу, ще й намагався заволодіти пайкою товариша за столом або вимагав добавки, — того лікарка змушувала їсти гіркі таблетки «Етазол» і рот заклеювала ізоляційною стрічкою, щоб не виплюнув. Хто був дуже цікавим і зазирав у кожну шпарину, — такому підопічному вона прищемляла ніс… дверми.

Правда, траплялися серед вихованців і безнадійні. Таким Зоя Володимирівна вводила транквілізатори [2] Лікарські препарати, які знімають нервове збудження. . Після цих медикаментів діти ставали загальмованими, забудькуватими і до усього байдужими. А хто надалі продовжував буйствувати, то того відправляли до психіатричної лікарні. Звідти дошкільнятко поверталося із затьмареним розумом і гляділо в одну точку. Коли настав час відправляти цих мучеників до першого класу середньої школи, то після усіх репресій директор назмітав ледве півтора десятка кандидатів у школярики.

Подбала лікарка і про те, аби ці невиннятка ще з пелюшок позбулися звички скаржитися комусь. З досвіду знаючи, як прагнуть спілкування із дорослими мешканці дитячих комбінатів, Турянська наймала якого-небудь пияка за пляшку горілки, і він приходив до «Щасливого дитинства» в призначений час. Дітлашня, загледівши цього гуманоїда, гурмою зсувалася до нього, підставляючи голівки в надії, що він їх погладить. Але чужинець несподівано виймав із кишені ремінь і починав шмагати горопах по чім попало. З лементом, гублячи повзунці, безрідні крихітки мерщій розповзалися, немов жучки, ховалися за шафою чи під столом. Але пасок знаходив їх скрізь. Після такої «ласки» маленькі істоти вже в кожному дорослому вбачали тільки ворога, не вірили йому, чекали від нього лише підступу і обминали його десятою дорогою. Були впевнені, що їх ніхто у цьому світі не захистить. А Мар’яночка, коли надалі бачила захожого у сірому вбранні, хутенько відповзала від нього якнайдалі. Тоді озиралася, аби побачити, чи далеко від неї її ворог?

Мирослава Йосипівна — ця напутниця з глибоко посадженими очима та проваленою серединою обличчя усіх діток тримала в чорному тілі, але найдужче від неї перепадало маленькій Мар’янці, хоча вона на пустощі була навіть не здатна, лише з цікавістю оглядала світ. У свої півтора року дівчинка не те що ще не встигла скоїти якогось лихого проступку, а взагалі зростала настільки невибагливою, що за браком іграшок бавилася кутасиком власної розпашоночки. Нянька, припаркувавши це солодятко на килимку, могла бути певною, що, повернувшись до ігрової кімнати через годину, застане його на тому ж самому місці, здебільшого заснулим, розпластаним на животику і з кумедно висолопленим язичком. Звичайно, дівчинка іноді наближалася до дверей зали, які вели в коридор, визирала з-за них, оглядала простір, обмежений з обох боків, і відразу ж чалапкала назад. А, розглядаючи якусь річ, на відміну від своїх ровесників, ніколи не пробувала схопити, поламати чи розірвати її. Вона просто водила зачаровано лагідними оченятами за маятником годинника, спостерігала за тарганом, який поспішає до своєї щілини. Хіба що ледь-ледь, бувало, доторкнеться пальчиком до кульчика годувальниці, але відразу ж із винуватим виглядом ховала руку за спину. Проте грізна навчителька кривдила її найчастіше. Бо ця смагловида дитина нагадувала їй своїм виглядом суперницю, яка відбила в неї хлопця. У Мар’яночки були і такі ж чорні мигдалеві очі, і кругла форма личка, і стримані рухи, і навіть така ж поважна міміка, як у ненависної пасії, на яку цей фацет проміняв виховательку Мирославу! То ж, проходячи мимо Мар’яни, яка тоді ще ні говорити не вміла, ні не розуміла слів інших, місцева фрекен Бок не могла стриматись, щоб не зірвати з її голівки чепчик. Виокремивши Чолку серед решти постояльців, вихователька заганяла її в куток і налітала на неї, мов шуліка — на курчатко: дряпала їй щічки, смикала за волоссячко, викручувала тонесенькі пальчики, кидала на підлогу і місила ногами. І чим благальніше скімлила бідолаха, тим дужче глумилася над нею страшна тьотя. Для неї було насолодою бачити, як завдяки власному бажанню і силі, може принижувати це миле дівчатко, робити його негарним, навіть ще поганішим, ніж сама Мирослава Йосипівна: від страждань і болю губки Мар’яночки спотворювалися, сплакане личко ставало асиметричним, набряклим і брудним, а очі, наповнюючись жахом, червоніли і втрачали всю привабливість.