Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

На відміну від лікарки Турянської практикантка Оля, яка віднедавна появилася в амбулаторії «Щасливого дитинства», терпіти не могла дитячого плачу. Отож лоскотала п’ятки хлоп’яточкам та дівчаточкам, від яких відмовилися мами. Спершу маленьке, бувало, й сміється, але далі його ротик стурбовано стягувався, і воно намагалося вивільнити ніжку з цупких пальців медсестри, «забава» якої уже починала його непокоїти і врешті ставала нестерпною. Оскільки Оля далі продовжувала цю «потіху», то пуцьвірінок зойкав, звивався у корчах, благаючи в такий спосіб зглянутися над ним. Та марно. Тоді сердечко у бідачки не витримувало і розривалося. А у віченьках застигав німий крик «За що!!?»

Коли Оля вперше порішила немовлятко, то страшенно переживала і, плачучи, прибігла до Турянської зізнатися у скоєному. Адже це були не прості дітки, вони виховувалися під патронатом комуністичної партії і, як запевняв директор, — їх чекало велике майбутнє. Тож слава про інтернат «Щасливе дитинство» гриміла на все місто, і багато хто (лікарі, кухарі, вчителі, няньки) мріяли отримати там посаду. Тепер Оля не сумнівалася, що її виженуть з роботи, а тоді ще й розстріляють.

— Зоє Володимирівно, я накладу на себе руки! — захлинаючись слізьми, практикантка стала перед дитячою лікаркою.

— Що сталося? — і собі переполошилася Турянська. Навіть поклала власну долоню собі на ту ділянку тіла, де було розташоване її серце. Особливо, коли уявила, що практикантка розбила кілька ампул із вітамінами В¹ і В¹², які вона зазвичай вводила деяким своїм заможним сусідам за кругленьку суму.

Але студентка від страху не знаходила слів, які могли б пом’якшити її вчинок. Лише билася в істериці.

— Тільки не кажи, що розбила термометр, — насупилася Турянська.

— Ой де там, все набагато гірше, — нарешті спромоглася на зрозумілу мову Оля. — Зоє Володимирівно, я і в думках не мала зробити щось лихе тій маленькій Підпарканній! Але вона та-а-ак плакала, що я захотіла їй підняти настрій, і…

– І що-о-о-о? — запитала грізно Турянська.

— Я… я…почала її лоскотати, і тоді вона… Зоє Володимирівно, я не знала, що від цього помира-а-ають, а-а-а! — знову зайшлася плачем початкуюча медсестра.

— Щоб ти скисла! А я вже, було, злякалася, що ти пролила якесь лікарство, — зітхнула Турянська так полегшено, що її підлегла вражено заокруглила очі. — Іди собі і не заважай мені тут оформляти документацію!

— Але ж, Зоє Володимирівно! — скрикнула Оля, не впевнена, чи зверхниця зрозуміла її. — Дитинка не дихає!

— Що я — мертвих дітей ніколи не бачила!? — повела плечем педіатр. — Виклич прозектора і не мороч мені голови.

— Зоє Володимирівно, мене ж за цю Підпарканну спитають! Що маю робити?

— Спитають? Хто цікавиться долею байстрючат? У цієї Підпарканної — ні тата з мамою, ні діда з бабунею, ні навіть дядька з тіткою! — сказала Турянська таким байдужим тоном, якого не дозволила б собі у випадку крадіжки, скажімо, партії гірчичників.

І Олю ніхто не посадив у тюрму. Бо спеціалісти з моргу, які розслідували цей випадок, не знайшли доказів насильства. А працівники інтернату, зокрема няньки, навіть словом не прохопилися ні про Ольчин злочин, ні про знущання над дітьми лікарки Турянської. Їм було навіть вигідно, аби в інтернаті проживало якомога менше цих крикунів. Кожна з них зокрема, отримавши по десять-дванадцять новонароджених, з ніг збивалася, щоби всіх їх помити, зодягнути, нагодувати та вигуляти. Зрештою, увесь персонал «Щасливого дитинства» був не без гріха: медсестри брали ліки для власних діток, а для сиріт навіть аспірину шкодували; куховарки несли додому м’ясо, огірки, курчатину, а діток на державному утриманні годували самими макаронами; виховательки також забирали для своїх дочок та синів книжки з гарними малюночками та іграшки, а в інтернат приносили з дому всілякий непотріб, який не мали куди подіти. І Олька збагнула: їй усе сходитиме з рук.

— Малята гинуть від горя, — заявив директор притулку перед медичними світилами на спеціальному симпозіумі, який скликало Міністерство охорони здоров’я, стурбоване частими смертями в «Щасливому дитинстві».

— Яке горе може бути в таких малюків? — поглянув поверх окулярів на інтернатівського владаря котрийсь професор.

— Вони, розумієте, не можуть пережити того, що від них відреклися мами, ось і залишають цей світ, — впевнено відповів директор. При цьому він послався на закордонного психолога Спіца, який довів, що мешканці закритих закладів, розлучені з близькими, впадають у маразм і до 70 відсотків з них помирає на першому році життя…