Unknown - 2017

— Тату? Це я, Маруся! Ти... є, — і це вона не запитує.

ся у той самий дім. Просто візерунок інакший. Притули до

Він є. Таки сталося диво.

очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп.

Ні, приїхати доглядати за матір’ю він не зможе — вже

аж таких чудес не буває. У нього ж робота. Але він дзвони-

тиме, обіцяє.

Зустріч

У людей мрії завжди так і збуваються — найгіршим

з можливих способів. Марусина мрія — побачитись з бать-

Маруся тепер, здається, тільки ночує на Лепко-

ком — скоро здійсниться.

го. Бреше матері, що до школи, сама — тікає до пані Віри.

Батько врешті має приїхати. З самого Нью-Йорка. На

Одною брехнею більше, одною менше.

похорон.

Спершу нам трохи допомагає Степ, та скоро вже бур-

Пані Віра померла. Здогадалась померти вночі. Її, на щас-

чить — «не наймався» й погрожує навіть здати нас своїй

тя, знайшла пані Стефа, а не Маруся. Випровадила, авжеж.

начальниці-антикварці.

Вона, Маруся та Мама Оля десь там, у помешканні з па-

Надія Іванівна не бере слухавку — можна б зайти до неї, та

вутинням під стелею, накривають на стіл. Так, Мама Оля

Маруся боїться зайвий раз вийти з квартири, навіть зі мною гу-

теж. Смерть — добра підстава пробачити.

ляє так коротко, що це неподобство просто. І річ навіть не в тому, Тільки мене не взяли. Я все це лише уявляю собі — тру-

що Маруся боїться залишити хвору — річ у телефоні. Насправді

ну й нечисленних гостей. І те, як кожного разу, коли грюка-

тільки у ньому. Раптом задзвонить. Чому б і ні? Батько ж живий.

ють двері, Маруся вимовляє:

Ну, звісно, гуляє десь, зовсім, як Олексій Цілик після війни.

— Тату?

А Віра все марить — аж поки ненависна сусідка Сте-

Мені шкода: Юрась і Маруся побачаться там, без мене,

фа не прийде вколоти їй заспокійливе. Вона каже, раніше

і я так і не знатиму, чим у цю мить пахнутиме їхня кров.

тільки приймала новонароджених, а тепер уже вік такий —

Чому мала не взяла мене? Хіба я не поводир? Може, кеп-

треба всіх «випроваджувать потихеньку».

ський, але...

І телефон дзвонить. То Степан, то Оля, то Стефа. Але

Біля труни служить, мабуть, панахиду священик з Со-

Маруся на інший дзвінок чекає.

бору Святого Юра. Дорого, та ж пані Віра би так хотіла —

І телефон дзвонить. І цього разу не Оля, не пані Стефа,

принаймні поки була при розумі.

й не помилилися номером. Телефон дзвонить переможно

Я ніколи не чув панахиди. Коли відспівували Велику

і чисто, й коли Маруся обережно каже:

Ба, мене випровадили на вулицю (чи то вони полковника

292

293

випровадили, а пес — як завжди, тільки причина, бо хто

Полковник тягне мене назад.

зважає на пса?). І на похороні комуніста, що жив поруч із

— Дом! Не можна!

Ціликами, ніхто не співав — тільки грав військовий ор-

І Юрась кидає погляд на мене. А тоді наважується — за-

кестр. Тоді ми зі старим удавали, що просто вийшли гуляти.

носить валізу до смішного автобуса. Мабуть, боїться відда-

Полковник теж пам’ятає цей трюк — так, ми йдемо вдавати

ти її сусідам, чиї обличчя вже й не згадає.

прогулянку й цього разу. Мені не шкода бути за прикриття.

Так їдуть: автобус із вилупленими очима, соснова труна

Тільки полковник тепер йде повільно, та і дійти треба

та американська валіза. Юрась вмощується на сидінні на-

далі. Ми підходимо якраз тоді, коли чоловіки виносять тру-

впроти доньки, простягає їй руку поверх труни. Маруся,

ну. Знати би ще, хто ж з них Юрась? Я чомусь сподівався, звісно, не бачить. А він чомусь не здогадується торкнутись

що впізнаю його за запахом. Запахом дому і матері, хоч як

її руки. Автобус рушає, і я не бачу, чи Оля підкаже їм — чи

вдається тому Нью-Йорку затирати сліди.

мала подасть батькові руку?

Пані Віру несуть до автобуса. Автобус смішний: вилуп-

Хай там як, ось так вони й познайомилися нарешті.

лені від праці на міжміських маршрутах очі, подерті боки.

Звісно, Юрій Андрійович вижив 11-го вересня. Ризик

Ось так. Ну, а що ви думали? В цій країні навіть якщо жи-

був невеликий — замість власної фірми на сто п’ятому по-

веш у помешканні з мармуровими сходами чи люстрами

версі насправді було жовте нью-йоркське таксі. Юрась прос-

з богемського кришталю, на кладовище все одно везуть

то пожартував, похвастався доньці — і забув, що збрехав.

в ЛАЗі із вилупленими фарами.

Він обов’язково би подзвонив раніше, якби тільки міг по-