Unknown - 2017

пить врешті Маруся — які невигадані історії. Пані Віра не

до СРСР, СРСР йшов до вас. А може, вони загинули вже

може вже боронити від них навіть себе. Говорить різними

на війні. Може, їх прийняли за євреїв або партизанів, чи

мовами, наче свята.

вони пішли воювати за котрусь із сторін — погану або ще

Я тягну Марусю до кухні, та Віру чути повсюди — пані

гіршу. І Вірин батько загинув, приміром, у львівському

Віру, товаришку Віру, Віру Андріївну, маленьку дівчинку

таборі на Цитаделі, геть недалеко від дому, як полонений

288

289

червоноармієць. Зрештою, може, їх навіть просто вбило

Час ішов, військовий з її, Віриної, квартири став генера-

снарядом — геть випадково. А може, батьки пані Віри тіка-

лом, і на підвищення поїхав в Москву — це був шанс... І Віра

ли на захід вже після перемоги Совєтів, а доньку загубили

домоглася кімнати. Тої, що була колись їдальнею в домі її

у натовпі. І вона побігла, дурненька, додому. Може, і так, батьків. Тут приймали гостей, сюди подавали найвишу-

бо чомусь же вона пам’ятає, як чужинці зайшли дивитись

каніші в світі страви — Віра ще пам’ятала їх смак. Лише

її кімнату — і вона їм підійшла. Потемнілий гребінець у во-

відтворити ніяк не могла — ані продуктів, ані рецептів.

лоссі, певно, єдине, що залишилося від дитинства. Люди

Віра не здавалася і шукала — рецептів і способів повер-

ховаються в такі речі — в натільні хрестики, брошки з гра-

нути собі квартиру, хоча б ще одну кімнату, і краще з кух-

натовими серцевинами, навіть у сукні, навіть просто у гу-

нею. Знала — вона вириває і вигризає своє.

маки. Та дівчинці Вірі замало було гребінця. Може, тому, Як брехала, на кого доносила, кому платила, з ким спа-

що люди, які виростають в помешканнях із такими висо-

ла, в чому клялася, як просувалась в кар’єрі, як виживала

чезними стелями, і справді вже не можуть задовільнитись

сусідів з її квартири... Яка різниця? Неважливо було, через

малим. Віра хотіла повернутись додому, обов’язково в ту

що переступати, що втратити. Мета все виправдовувала.

саму квартиру. Після поневіряння по родичах і дитбудин-

Втратити Вірі, здається, довелося себе.

ках вона, вже не дитя, взялася до справи.

Та ось же вона — тут, на ліжку, що заносить сечею. Не

Усі квартири в будинку були вже зайняті, документи

товаришка Віра, не пані Віра, не Віра Андріївна навіть —

в порядку — все, як треба, з печатками. Ну, а Віра хто? І вона

Віра. Може, навіть дівчинка Вірка, та, з якою ще нічого не

зрозуміла — ніхто. І тоді вже постановила собі стати будь-

сталося. Хіба що батько-українець колись давно втратив

ким , зробити будь-що , але повернути своє. Спершу това-

посаду разом з країною, де народився, — казковою Ав-

ришка Віра вселилась в єдину на той час комуналку в цьому

стро-Угорщиною. Але можна ще купити вітрячок із паперу

респектабельному будинку. Майно попередніх мешканців

й принести сюди, додому... Тільки там, де радісна пляма на

розтягнули ще на початку війни, все потрощили, й ніхто

моїй карті, більше не продають таких вітрячків.

поважний вселитися не забажав — то була квартира євреїв.

Врешті Віра домоглася чого хотіла. Ця квартира в бу-

Будинок, як рукавичка, усе наповнювався. Але тільки вона, динку з височенними стелями справді належить їй.

Віра, мала право тут жити, ненавиділа всіх сусідів — і на-

Дощ з кольорових скелець сиплеться нам на голови.

віть Стефу, що єдина лишалася з попередніх жильців. Стефа

Сподіваюсь, Маруся не все зрозуміє, не всі скельця складе.

якось втрималася на своєму останньому поверсі — ніхто її

Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тіль-

не виселяв, а сама вона не мала бажання тікати, працювала

ки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрам-

акушеркою, приймала дітей незалежно від національності,

ленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній

віросповідання й партійної приналежності — бо були роки,

«Правді» — Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки. І як я не

що деякі львів’яни й народжувались вже комуністами.

здогадався раніше?

290

291

І хороше ж ім’я. І Гагарін — сміливий льотчик. Навіщо

— Алло.

було вигадувати, скажіть, пані Віро?

Телефон відгукується:

Сиплються скельця. І з чого я взяв, що оце тепер —

— Алло! Мамо? — голосом батька.

правда? Що можна скласти той самий вітраж, як вернути-