Unknown - 2017

Порцеляновий хлопчик з серванта дивиться зверхньо

їх на голови. Старенький порцеляновий хлопчик дивиться

і на малу, так вже виліпили його на Дулевській фабриці.

зверхньо крізь скло. А його ж ніхто вже не купить — хіба по-

Маруся всміхається, як завжди, і йде прямо на нього. По-

жаліє. Але для цього, мабуть, потрібна дуже добра історія.

хитнеться сервант з відчиненими дверцятами, і хлопчик,

Антикварка ніби випадково торкається брошки в себе

зависокий для свого віку — хоча, з іншого боку, йому вже

на грудях — срібні пелюстки, гранатова серцевина, хар-

за п’ятдесят — втратить на мить рівновагу...

ківський ювелірний, 61-й рік — перевіряє, чи не розстіб-

— Марусю! Стоп!

нулася часом — не розстібнулася. Тільки дарма поколола

Дівчина завмирає.

палець. Жінка зітхає, береться розбирати ще одну коробку

— Ти колись зможеш тут працювати нормально? — ши-

із мотлохом. Таке враження, останнім часом Генріх знахо-

пить антикварка.

дить їх на сміттєзвалищі. Вже здається, нічого не буде — аж

Маруся мовчить. Ні, сліз немає — тільки тягне солоним,

ось, радість для невибагливих нумізматів. Ольга командує

як з моря. А очі сухі. Ті трюки, яким вчать радянських пол-

помічникові: записуй.

ковників, передаються потім їхнім онукам. Тільки ж шкід-

— Так, десять злотих, 1933-й... П’ятдесят — 39-й.

ливо це — гіркота збереться всередині, ось як у Маші, цег-

1941-й рік — сто злотих... Ти записав?

линки з Берлінського муру, — і теж утечеш.

Дивно, так, ніби час у цьому місті постійно дорожчає.

Оля не одразу помічає, що щось не так — вся в роботі.

Біжи, живи — скоро часу не купиш за жодні гроші. Ольга

Але помічає таки. Перетворюється на матір, кидається до

присуває до себе зошит, звіряє роки — в помічника замало

доньки, не боїться не те що наступити мені на хвіст, а й пе-

досвіду, аби довіряти, — прикидає ціну. Якщо розповісти

рекинути якийсь безцінний креденс:

історію про ось цю обручку — велике кохання, війна, він —

— Марусю, ти вибач. Це ж я для тебе... Все. Щоби ти

єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити трис-

одужала. Це ж все не мета. Мета — ти. Послухай, я вже

та. А Ленін... Він з кабінету енкаведешника, Ленін — свідок.

зібрала грошей... Усе нарешті йде добре. Розумієш, нічого

У нас є програма захисту свідків?

не було добре від самого... — вона запинається.

Ні, антикварка Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує.

Що антикварка хотіла сказати доньці? «Від самого тво-

Але навіть якщо не цей, були ж бюсти Леніна в кабінетах?

го народження»? Чомусь саме так мені думається. Степан

І любов — мусила бути. Це, можливо, правдивіше навіть,

іде в дальню кімнату — вдає тактовність. Оля продовжує:

ніж те, що пишуть в підручниках.

— І я ще продам деякі наші речі. Я продаватиму, як бо-

Якщо Цілики залишаться в цьому місті, одного дня

жевільна. І ти поїдеш до Берліна на операцію, я клянуся.

хтось принесе до крамниці брошку з гранатовою серцеви-

Я навіть уже дізналась про все. Навіть відправила їм ре-

ною. І нова продавчиня легко щось збреше про історію ан-

зультати обстеження.

тикварки Олі...

— Я не хочу в Берлін, — сіпається Маруся.

298

299

Вона ж так і від німецької мови сіпається — зустрічали

— Як це, що буде? — не розуміє Оля. — Щастя, радість.

ми одного разу німецьких туристів. Усі ці «schnell!», «hande А що ж іще?

hoch!» у радянських невидимих фільмах надто на неї впли-

Генріх встає, ходить перед прилавком, спираючись на

нули.

тростину. Раптом зупиняється й знову сідає в крісло, здій-

— Я знаю, ти не дуже любиш Німеччину. Але це ж ми-

маючи у повітря ще більше пилу:

нуле. Маша он в Німеччині скільки жила. І головне, там

— А задачу Молінью ви пам’ятаєте, Олю?

можна вилікуватись. Так вже є... Ми перемогли їх, а вони —

Пил танцює на сонці перед самим моїм носом.

себе. Поїдеш. Ми разом поїдемо. Потерпи ще трохи.

— Я лише нитки знаю такі. «Муліне» називаються, —

Вони обіймаються, не стидаючись Степана та випадко-

буркає жінка, вона терпіти не може, коли Генріх заводить

вого покупця. А на собаку-то, ясно, ніхто не зважає.

свої ці «розумні» балачки.

А Генріх всміхається. Не помічає, як стискаються кула-

ки, як звужуються зіниці, як запахи чорнила та крейди —

Задача Молінью

старі запахи ще з тих часів, коли особливо нахабних Олі ще

можна було просто вигнати з класу чи викликати до дош-