Unknown - 2017

Генріх гойдається в кріслі, закинувши ногу на

ки — заповнюють повітря. Генріх собі просторікує, наче

ногу. Його елегантний костюм ще пахне руками швачки,

й забувши про співрозмовницю:

а туфлі — китайським клеєм. Тільки окуляри старовинні

— Якщо людина, сліпа від народження, раптом прозріє,

й більше пасують антикварній крамниці, а не живій лю-

чи зможе вона впізнати все те, що знала раніше? Знала на

дині. А втім, якраз Генріху вони личать.

доторк, на звук. Чи впізнає вона хоча б найпростіші геомет-

Старий антиквар виглядає франтом — тримається, хоча

ричні фігури? А тим більше монети, прикраси, значки... Та

здоров’я підводить. Оля часом тижнями заправляє в крам-

навіть себе у дзеркалі. Це ж величезний зсув у сприйнятті, ниці сама. Та пан Генріх тепер спадкоємиці довіряє. Вона, адаптація до іншого життя, яку можна порівняти лишень...

мабуть, таки знає, що продає, — інакше не було б успіху, Навіть не знаю. Такий досвід — це ж просто...

правда ж? Але зараз, гойдаючись в кріслі, яке все ніяк не ку-

Генріх іще говорить, а я вже думаю, як стати невиди-

пують попри старання Олі, Генріх чомусь хвилюється. Не-

мим, щоб раптом від Мами Олі не перепало й мені. Та ан-

вже — а я давно цього чекаю — він дізнався наші маленькі

тикварка не пускає назовні свою гіркоту. Просто нагадує, секрети великих продажів? Це ж мало колись статися.

промовляє свій символ віри: Маруся лише тимчасово не

— Олю, а ви думали, що буде? — починає він, і я завми-

бачить...

раю: — Ну ось повернеться зір...

— Дванадцять років, meine liebe! Дванадцять років! —

Я видихаю з полегшенням — Генріх не за правду пере-

перебиває Генріх.

живає, а за Марусю.

— Знову ця твоя німецька, — дратується жінка.

300

301

— Вибач, я ж просто за вас хвилююся, — виправдо-

гіркоту назовні. Навчився не пахнути страхом, замкненим

вується старий.

простором, сечею та ненавистю.

Впевненість раптом зникає, і він стає схожим на одного

— Кіно? — запитав старий. — Ми почали торгувати

старого полковника, що боїться й рахує своїх каченят. Ін-

колись зі своїх власних речей. Батько на материні при-

ших «каченят» у Генріха немає, хіба Марік, племінник тро-

краси виміняв наші життя. Знаєш, німців важко купити.

юрідний, але й він кудись запропав, усе тікає від когось.

Кіно! Німецька мені легко далася, Марусю. Легко... Вона ж,

— Олю, ви ж не гнівайтеся на мене. Просто я все думаю-

знаєш, схожа на їдиш...

думаю... Ви життя підпорядкували одній меті. Але ж, по-

І більше нічого він не сказав. Справжні історії люди чо-

дивіться, Маруся така розумниця, і вона... щаслива. На-

мусь так неохоче розповідають.

скільки це, звісно, можливо. А імовірність ремісії все-таки

Чи то мені все трапляються неправильні люди? Та воно

невелика і треба бути гото...

й ясно — я ж неправильний пес.

— Мені треба працювати! Тут тепер дуже складний об-

лік, бо обіг товару геть не такий млявий, як, знаєте, був ко-

лись, — й Оля ховається за обліковим зошитом.

Ледь відштовхуючись від підлоги тростиною, Генріх усе

розгойдує крісло, забувши навіть, як боїться його злама-

ти, заплющує очі. Він, певно, дивується, як непомітно Оля

стала тут господинею, й як швидко стала йому рідною. Він, може, навіть для того й хворіє — скоріше померти, залиши-

ти Олі крамницю, не плутатись під ногами — ось і назбирає

вона на лікування доньці. Хоча це ж він дзвонив у Берлін-

ську клініку, він єдиний із них знає німецьку — намагався

вчити Марусю, в такому віці, мовляв, ще так легко вивчити

мову, та вона, ясна річ, пручалася:

— Вибачте, пане Генріху, але я її ніколи не полюблю, —

казала, — вашу німецьку. Після всіх цих «hande hoch»-ів

у фільмах, як ви її переносите? Ви що, не дивитеся кіно про

війну?

Пан Генріх старався відповідати Марусі обережно, та

я вже почув, що вся його кров отруєна — видно, він прос-

то давно, набагато раніше за Олю, навчився не випускати

302

Частина

ІІІ

Усі останні шанси

і містом. На старій — смішна біла панамка, на старому —

смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець — чоловік

молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та оде-

Розділ 12

колоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.

Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивлять-

ся — хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя

серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить