Unknown - 2017

величезну теплицю.

Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатсь-

— Ні! — закричав полковник. — Не можна там! Звід-

ку кашу із запахом згірклого масла — військовий деліка-

ки ж ви тут взялися на мою голову?

тес — накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші

Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направ-

мені остогидли, та в животі урчало — а може, це джміль

ду теж. Люди пішли.

пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Ма-

— Город мені загубили... — бурчав полковник і поспі-

руся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, шав додому.

і наминала кашу. І я задрімав на сонці.

До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця

Полковник десь вештався зі зграйкою таких самих льот-

залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати

чиків-пенсіонерів. І Оля кудись запропала, обіцяла скоро

Олі — в скарбничку для лікування.

повернутись — може, хотіла швиденько купити декілька

Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищу-

антикварних АН-ів.

вача?

Спека пахнула солодко потом і дешевим дезодорантом.

Все було добре. Так добре, що тільки це мало насторожити.

Той літак вже летів над нами. Я не бачив — собаки ж

Небо

не дивляться в небо. Тільки страх, оглушаючи, вдарив мене

у ніздрі.

Собаки в небо не дивляться. Хіба що у небі кач-

Винищувач летів на рівні моїх очей. А вітер приносив

ка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичи-

заблукалі сніжинки з високих тополь.

на, тож псу немає на що глядіти.

Винищувач летів крізь людей, крізь їхні паперові тіла,

Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли

які раптом нічим не пахнули. А від землі піднімався запах

туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу

сухої трави й волошок.

незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми за-

Винищувач вибухнув — але я і тоді не вчував вибуху.

лишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим

А солдатська каша все пахнула згірклим маслом в гарячій

старим.

мисці.

Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло — наш пол-

Зависнули в небі білі парашутисти. Люди бігли й кри-

ковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів

чали. І пахнули тільки солодким потом і тими своїми дезо-

кров старого майже не пахла — майже.

дорантами.

312

313

І я теж кричав, і Маруся. Я тільки не міг розібрати, що

Заспокоїтись і згадати: руки полковника пахнуть зем-

саме вона кричить. Здається, вона все повторювала пи-

лею з городу на Замарстинові, яблуками і хлібом. Руки

тання:

Олі — старими речима, переплутаними історіями, роже-

— Це літак? Це літак? Це літак?

вою помадою і книжками. Люди пахнуть собою. Навіть

Оце мене чомусь і вразило найсильніше. Я подумав, як

якщо люди померли, вони ще деякий час пахнуть собою —

вона знає? Я хотів, щоби вона не знала. Понад усе хотів.

аж поки не полетять на небо.

Аби вона теж чула тільки запах трави й волошок.

Ми йдемо шукати — яблука з хлібом, книжки, старі

Але все одно — прибіжить Оля, вона, як завжди, щось

речі, помаду. Ми йдемо.

вигадає. Забере нас із цього поля, де звідкись взялись у кін-

Ось чоловік. Це не наш старий — ходімо, Марусю, далі.

ці липня сніжинки з високих тополь. Маруся повірить:

Ось жінка. Лежить донизу лицем — у джинсах, як

в останню мить літак стрімко піднявся в небо, він витяг-

в Мами Олі, в чорному ліфчику. Ні-ні, я б упізнав. Хоча

нув — так, як колись її дід, проти законів фізики. І поки

чуття пропадає й з’являється знову, так, наче радіохвилі

мала у це віритиме — так буде. Тільки Іван витягував над

у нашій мушлі. Ш-ш-ш.

безлюдним степом. Бог теж, вочевидь, любить тишу — дива

— Заберіть звідси собаку!

не стаються при свідках. І навіть із щасливчиками.

Ш-ш-ш. Тихіше, я й сам хочу піти. В цьому галасі ми

— Це літак?

нікого не знайдемо. Серед рук, ніг, очей, розкритих ротів, —

Я не можу відповісти Марусі. А Оля з’явиться, і щось

якби я міг говорити, я так і сказав би Марусі. Чи ні, якби

вигадає. Оля ж з’явиться?..

я міг говорити — я би тепер брехав. Я би тепер... Ми з Ма-

Люди тікають. Люди штовхають, не помічають дівчинку

русею не можемо залишитися самі. Як я її берегтиму? Як

і собаку. Люди шукають своїх. Йдуть туди, де винищувач

я її відправлю на лікування в Берлін? І досить уже втрачати

виконав свою роботу — не там і не так — але винищив.