Unknown - 2017

втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.

покупки, про валізи, що відмовлялися застібатись.

Але ж справді — дівчинка. Волосся в неї було надто дов-

А потім усі повернулися до Союзу — тобто до України,

ге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто зля-

Грузії, Казахстану, Вірменії, Росії... Все починалося наново.

калася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики

Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. Нікому

довгих кіс.

нічого не списувалося, крім генералів, — і навіть якщо

— Ну от, тепер батькам пожаліється... — буркнув хтось.

стрибнути через вогонь.

— Не пожаліюсь, — сказала Маша.

Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стри-

бати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке

Машині шуби

під силу й дівчаті.

— Дивися, косу не обпали, — кричали й стрибали все

Маша подзвонила знову, обережно перепитала,

далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала

чи знайшовся дідусь, — і так знайшлася сама.

320

321

— Що з тобою сталося? — запитувала її тітка.

Скоро Маші здалося, що вчитися пізно. Ромка любив

Що з нею ставалося всі ці роки, думав я.

її й так — іноді. А іноді любив іншу. Та тільки у Маші було

— Нічого такого, — відповідала Маша. — Все добре, —

руде волосся аж до самих сідниць. Коли Ромка в черговий

й погрожувала, що кине слухавку, якщо буде надто багато

раз її кидав, Маша спала з якимось художником, який,

питань.

здається, більше любив хлопців — зате вчив її малювати.

Маша знайшла того, кого шукала. Вісім років тому вона

А взагалі — Маша раптом обурилася — вона не збираєть-

приїхала до квартири Лисицьких у Санкт-Петербурзі —

ся тітці описувати все своє життя... А тепер? Тепер у Маші

ніхто не відчинив їй дверей. Не з жорстокості, просто ніко-

кредит, і якщо все піде за планом, то буде свій магазин

го не було вдома. Тож Маша залишилася на сходовому май-

з шубами, на проспекті...

данчику. Чекати, як маленький тихий солдат. А сусідам це

Поки що Маша працює на ринку.

не сподобалося... Й ось тоді наша Маша вийшла в нічний

— Спочатку працювала на дуру одну, втім, і тоді крути-

Ленінград, і так уже йшла і йшла вздовж ріки, як її прабабу-

лася. Докладеш іноді «лівий» товар... Знайома мала виходи

ся Ніна. Маша, як і вона, не збиралася повертатися.

на виробників із Новосибірська. Коротше, в мене тепер своя

Життя виявилося, звісно, не таке, як на її малюнках, але

ятка. Тільки алергія в мене на нутрій цих і песців чортових.

місто справді було прекрасним.

Кажуть, астма починається, все в хроніку переходить. І тут

— Так, Ленінград гарний, — погоджувалася Оля. Вона

теж, знаєш, Олю, ні чорта нема лікарів нормальних. А ще дру-

ніколи не бувала в Санкт-Петербурзі, а тільки у Ленінграді, га столиця! Іноді думаю, може, кинути все це й малювати, як

та й то проїздом.

я й хотіла. Але ж Ромка... І жити в Пітері дорого. Але до вас

Машине життя кудись йшло, довго-довго, як трамвай

я все одно не поїду, навіть не думай, Олю. Я цю вашу кварти-

до гуртожитку на околиці. Маша брехала хлопчику з тонки-

ру тісну ненавиджу, і опіку вашу, і матір, якій на мене плюва-

ми плечима, що вчиться у інституті, хоча волосся, напевно, ти, а тільки би все горілку... Привіт діду й Марусі, — і Маша

пахло якоюсь шашличною, де вона мила посуд, а не бібліо-

все-таки кинула слухавку, й навіть мені не передала привіт.

текою. Все треба було ще трохи — потерпіти, попрацюва-

І нічого, виявляється, з нею не сталося з того, що, як

ти, вибратися... Справді почати вчитися, прийти до Ромки

лякали в міліції, показують по телевізору. Або сталося —

в модному платті та зі студентським посвідченням — аби

тільки вона нам про те не сказала.

він побачив: вона приїхала не дарма.

Тамара кричала аж з іншого боку Європи. Погрожу-

— Я ж вам подзвонила, — казала Маша. — Ви знали, що

вала летіти в Пітер першим же рейсом. Тільки який сенс?

я в порядку. То й все. Я маю право на власне життя. Я й за-

Маша ж сказала — не хоче її. Тамара б тільки дарма змар-

раз не хочу до вас.

нувала шанс легалізуватись — і з давно протермінованою

— Але твоя мати...

туристичною візою їй вже не повернутися до мандаринів.

— Не хочу про неї чути.

От якби Оля...

322

323

— Та як я її заберу, Тамаро? — відбивалася вона від сес-

Чиста земля

три. — Насильно? Їй там, здається, нормально. Шуби якісь